Розділ 8

Стріли вдарилися в палубу майже водночас.

Одна ввійшла в дерево біля щогли, що лежала, друга відскочила від залізного кільця, третя пробила згорнуте вітрило. Люди кинулися до бортів. Хтось закричав. Діти, яких щойно встигли вивести з трюму, знову полізли вниз.

На правому причалі стояло близько сотні озброєних містян. Одні тримали луки, інші — довгі списи й багри. Між ними юрмилися жінки, старі й діти з клунками. За їхніми спинами здіймалася кам’яна вежа портових воріт.

Вони стріляли не в Збирачів.

Вони стріляли в нас.

— Прапор! — крикнув Женька.

На кормі й досі висіло чорне полотнище з перекресленим колом. Збирачі підняли його, коли захопили баржу, і ніхто не встиг зняти.

Муха побіг до корми. Наступна стріла вдарилася перед ним. Він пригнувся, вхопив полотнище за край і смикнув. Прапор не піддався.

— Мотузку ріж! — крикнув Француз.

Муха вихопив ніж.

Тесса піднялася на носову надбудову й заговорила до людей на причалі. Їй відповіли криками. Стріл стало більше. Одна влучила в ногу чоловікові біля вантажного люка. Він упав, двоє потягли його за щоглу.

— Вони не вірять! — сказав я.

— А ти повірив би? — озвався Француз. — До них пливе корабель під прапором тих, хто їх викрадає.

Чорне полотнище впало на палубу. Муха зіштовхнув його за борт.

Тесса наказала підняти дітей. Спочатку ніхто не зрозумів навіщо. Потім Іва схопила дівчинку, врятовану з даху, й поставила перед собою біля носової огорожі. Інші вивели хлопчиків. Містяни на причалі побачили знайомий одяг, почали показувати на баржу й перемовлятися.

Стріли припинилися не відразу. Остання пролетіла над головою Тесси й упала у воду.

Баржу продовжувало нести до зачинених воріт. До правого причалу залишалося метрів тридцять. Люди міста бігли вздовж кам’яного краю, не випускаючи нас із поля зору. Попереду, біля вежі, кілька чоловіків опустили довгі жердини з гаками.

— Хочуть зачепити борт, — сказала Іва.

— Нехай чіпляють, — відповіла Тесса.

— Якщо передумають, нас притисне до причалу.

— Якщо не зачеплять, ударимося у ворота.

Перший гак зачепився за носову огорожу. Другий прослизнув повз. Канати натягнулися. Баржа почала повертатися правим бортом до кам’яної стіни.

Ззаду з’явилися човни Збирачів.

Вони вийшли з каналу вервечкою. Після втрати баржі їх залишилося щонайменше вісім. Весла рухалися рівно, чорні прапори лежали вздовж бортів, щоб не заважати. Збирачі більше не намагалися захопити нас непомітно. Вони йшли на приступ.

— Швидше! — крикнула Тесса людям на причалі.

Їй відповів високий чоловік у темному плащі. На голові в нього була кругла залізна каска, у руці — короткий лук. Він віддавав накази, й решта слухалися. Канати потягли сильніше. Між баржею та причалом залишилося кілька метрів.

Люди почали стрибати.

Спочатку двоє чоловіків із нашої палуби перебралися на камінь. Потім із причалу простягнули широку дошку. Нею побігли діти. Іва стояла біля одного краю, чоловік у темному плащі — біля другого. Вони передавали малечу з рук у руки.

— Ми висаджуємося? — запитав я.

— Ні, — сказала Тесса. — Забираємо тих, хто на причалі.

— Тут уже тісно.

— У місті залишаються тисячі.

— На баржі тисячі не вмістяться.

Вона подивилася на дахи, кораблі й вогні довкола гавані.

— Тому нам потрібні ворота.

Чоловік у плащі піднявся на палубу. Тесса заговорила з ним. Спочатку він відповідав різко, показуючи то на зачинені стулки, то на човни, що наближалися. Потім підвів до них літнього містянина в промоклому шкіряному одязі. Руки старого були чорними від мастила, на поясі висіла в’язка залізних ключів.

Сперечалися вони недовго.

— Ворота не відчиняються, — переклала Тесса для нас. — Після падіння заклинило правий підіймальний коловорот. Запасний прохід усередині вежі, але нижні сходи зруйновані.

— А інший берег? — запитав Женька.

— Ліва вежа пішла під воду. Ланцюг тримає лише праворуч.

— Якщо правий ланцюг урветься?

Тесса перепитала старого.

Він швидко заговорив, показуючи руками. Потім підняв два пальці, один зігнув.

— Стулки утримує спільний замок, — сказала Тесса. — Якщо звільнити правий ланцюг, вода може відчинити обидві.

— Може?

— Він не перевіряв. До сьогодні місто не падало в чужу долину.

Збирачі розділилися. Чотири човни йшли до нашої корми, решта прямували до причалу нижче за течією. Вони хотіли висадитися й ударити з двох боків.

Чоловік у плащі побачив це й наказав лучникам перейти за кам’яні тумби. Людей, які чекали на евакуацію, почали відводити до баржі. Натовп відразу рушив. На дошку полізли водночас з обох боків.

— По одному! — крикнула Іва.

Її не слухали. Дошка прогнулася. Жінка з клунком утратила рівновагу й ухопилася за хлопчика. Обоє ледь не впали у воду. Француз і Муха підхопили їх.

Женька підійшов до старого з ключами.

— Покажи механізм.

Той не зрозумів.

Тесса переклала.

Старий подивився на Женьку, потім на мене. Похитав головою.

— Чому ні? — запитав Женька.

— Каже, там небезпечно.

— А тут безпечно?

Тесса повторила. Старий озирнувся на човни й махнув нам іти за ним.

— Я з вами, — сказала Тесса.

— Залишся на баржі, — заперечила Іва. — Вони йдуть по операторів.

— Саме тому я тут потрібніша.

— Саме тому тебе знову захоплять.

— Більше не захоплять.

Тесса підняла сокиру. Іва подивилася на неї, але сперечатися не стала.

До вежі пішли старий, Женька, я і двоє міських вартових. Француз хотів приєднатися, проте Іва його втримала.

— Двох вистачить.

— Чому завжди вони?

— Бо Муха потрібен мені.

— А я?

— Заважати Мусі.

— Відповідь приймається.

Ми перебралися на причал.

Камінь був слизьким від води. Назустріч бігли люди, несли дітей, тягли поранених. За ними насувалися Збирачі. Перші два човни вже пристали нижче. Люди в чорних пов’язках вистрибували на берег, прикриваючись круглими щитами. Міські лучники стріляли, але Збирачі не зупинялися.