Розділ 7

Першим зрушив будинок праворуч.

Він не впав і не нахилився. Уся чотириповерхова громада разом із частиною вулиці повільно опустилася, ніби під нею просіла земля. Вода піднялася до вікон третього поверху. Шибки луснули одна за одною. Із кімнат випливли стільці, ковдри, дерев’яний стіл і довга драбина.

Будинок ліворуч, навпаки, почав підніматися. Його мокрою стіною побігли тріщини. Дах опинився над нами, затуливши рештки вечірнього світла. Між двома будівлями залишився вузький прохід, і вода ринула в нього з такою силою, що човен розвернуло боком.

Іва спробувала вирівняти його веслом. Тріснуте держално зігнулося.

— Усі праворуч!

Ми перемістилися. Діти теж спробували, але лише зіштовхнулися одне з одним і заплакали ще голосніше. Вода переливалася через борт. Човен ударився об стіну, заскреготів деревом по каменю й знову вийшов на середину вулиці.

Ззаду з’явилися Збирачі.

Їх було два човни. Перший ішов майже впритул, другий відстав через уламки. Люди на носі прибрали луки й узяли багри. Стріляти вони більше не збиралися. Живими ми були їм потрібніші.

— Швидше! — крикнув Француз.

— Яка цінна думка, — відповів Женька. — Може, ще човну скажеш?

У нас залишилося одне ціле весло. Друге переломилося біля руків’я. Поранений оператор спробував веслувати уламком, але лише зачерпував воду. Я знайшов довгу дошку й опустив її за борт. Дошка вперлася в стіну. Ми відштовхнулися й виграли кілька метрів.

Попереду, між дахами, миготів чорний прапор. Човен із Тессою теж потрапив у течію. Він рухався швидше за наш і поступово зникав за поворотом.

— Вони її забирають! — сказав я.

— Спочатку виберемося з вулиці, — відповіла Іва.

— А потім?

— Потім подивимося, куди забрали.

— Якщо побачимо.

Іва нічого не сказала.

Вода понесла нас швидше. Вулиця спускалася вниз. Точніше, тепер спускалася. Кілька хвилин тому вона, мабуть, була рівною. Кам’яна бруківка зникла під водою, але з нахилених дверей і вікон було видно, наскільки сильно просіла земля.

Збирачі наближалися.

Один став на носі й розкрутив мотузку з гаком. Іва помітила це й притиснула човен ближче до стіни. Гак пролетів повз і вдарився об камінь. Збирач потягнув його назад.

— Ще дошку! — крикнув Женька.

Француз знайшов уламок віконниці. Ми разом відштовхнулися від стіни. Човен стрибнув уперед. Гак знову просвистів позаду й зачепився за мотузку з білизною над вулицею. Натягнута мотузка зірвалася разом із дерев’яною опорою. Мокрі простирадла накрили човен Збирачів. Веслярі заплуталися, хтось упав за борт.

— От бачите, — сказав Француз. — Навіть місто за нас.

Будинок ліворуч тріснув від даху до води.

— Не хвали його! — крикнув я.

Стіна почала падати.

Вона відокремилася повільно, ніби ще вагалася, потім накрила всю вулицю. Іва встигла спрямувати човен у відчинені ворота праворуч. Ми проскочили під кам’яною аркою. За кормою посипалася цегла. Вода здійнялася білою стіною, штовхнула нас уперед і винесла у широкий двір.

Човна Збирачів ми більше не бачили.

Двір виявився затопленою площею. У центрі стирчала кінна статуя, з води здіймалися лише голова вершника й піднята рука. Довкола плавали торговельні намети, кошики, бочки, частини возів. Із трьох боків площу оточували будинки. Четвертий виходив до порту.

Там стояла баржа.

Вона була разів у шість довша за наш «Бумеранг» і набагато ширша. Пласка палуба, висока носова частина, коротка щогла, два великі вантажні люки. Корпус затисло між складом і кам’яним причалом. На палубі рухалися люди з чорними пов’язками.

Човен із Тессою вже був біля неї.

Збирачі піднімали полонених нагору. Першим затягли оператора, потім Тессу. Вона й досі була в сітці. Двоє тримали її за плечі, третій обмотував руки мотузкою.

— Знайшли, — сказав Муха.

— І що тепер? — запитав Француз.

Іва оглядала площу. Ліворуч до баржі можна було підійти вздовж стіни складу. Праворуч був відкритий причал, але там стояли ще два чорні човни. На баржі перебувало щонайменше п’ятнадцятеро Збирачів.

У нашому човні сиділи шестеро дітей, поранений дорослий і ми. Навіть якщо вважати ножі й уламок весла зброєю, сил було замало.

— Не підходимо, — вирішила Іва.

— Вони її заберуть, — сказав Женька.

— Якщо підійдемо зараз, заберуть усіх.

— Баржа не може вийти, — зауважив Муха.

Її утримували товсті канати. Один тягнувся від носа до залізного кільця на причалі, другий — від корми до стіни складу. Крім того, попереду прохід перекривав низький кам’яний міст. Щогла не пройшла б під ним.

Збирачі, схоже, теж це розуміли. Частина з них розбирала снасті, решта взялася відштовхувати плавучі уламки. Кілька людей спустилися у вантажний люк.

— Вони її готують, — сказав поранений оператор. Досі він майже не говорив. Обличчя було блідим, одяг на боці просочився кров’ю. — Якщо опустять щоглу, пройдуть під мостом.

— А ми що робитимемо? — запитав Француз. — Спостерігатимемо за гарною роботою?

Один із дітей показав на баржу й щось сказав. Решта відразу зашуміли. Дівчинка, яку ми прийняли першою, спробувала підвестися в човні.

Іва посадила її назад.

— Чого вони хочуть? — запитав я.

Поранений оператор прислухався.

— Кажуть, це судно з їхнього міста.

— Вони знають вхід?

Він запитав. Діти заговорили водночас. Старший хлопчик показував на склад, потім униз, під воду.

— Під складом є прохід до баржі, — переклав оператор. — Раніше вантаж носили з підвалу.

Іва подивилася на темні ворота в стіні.

— Прохід затоплений?

Оператор знову запитав.

Хлопчик показав рукою собі по груди.

— Було досюди.

— До появи моря? — запитав Женька.

Оператор передав запитання. Хлопчик кивнув.

— Отже, тепер вода може сягати стелі, — сказав Француз.