Розділ 6

Збирачі не стали чекати темряви.

Чорні цятки на далекому березі почали рухатися майже відразу. Спочатку від багать відокремилася одна, потім друга, далі ще кілька. Вони спускалися схилом до води, і невдовзі ми розгледіли довгі човни. Люди несли їх на плечах, скидали в море, застрибували всередину й бралися за весла.

— Швидко працюють, — сказав Женька.

— Вони готувалися, — відповіла Іва.

— До міста, якого п’ять хвилин тому не було?

— До будь-якого падіння.

— Що їм потрібно? — запитав я.

— Усе.

— Речі?

Іва подивилася на людей, які тіснилися на кам’яному майданчику.

— Люди теж.

Звістка швидко розійшлася натовпом. Містяни не розуміли нас, але бачили човни й чорні прапори. Ті, хто ще недавно плакав і дякував за порятунок, тепер знову почали кричати. Кілька чоловіків відтіснили жінок і дітей від краю майданчика. Інші взялися шукати зброю. Знайшли уламки дощок, залізні прути, шматки черепиці. Один старий витяг із води довгу жердину з гаком.

Тесса заговорила з ними їхньою мовою. Пояснювала швидко й жорстко. Люди поступово стихали. Я не розумів слів, але з її рухів здогадався: дітей і поранених — до дальньої стіни, здатних тримати зброю — до краю, не стрибати у воду, не сідати в чужі човни.

— Вони можуть нас вивезти, — сказав один з операторів.

Іва повернулася до нього.

— Можуть.

— Тоді чому ми готуємося битися?

— Бо вони повезуть не туди, куди вибереш ти.

— Звідки ти знаєш?

— Бачила тих, кого вони вже вивозили.

— І що з ними сталося?

— Працюють на Збирачів. Хто не хоче — однаково працює.

Оператор подивився на човни, що наближалися.

— Краще працювати, ніж потонути.

— Вони теж так кажуть.

Вода довкола будівлі продовжувала підніматися, але повільніше. Кам’яний майданчик, на якому ми стояли, був верхнім перекриттям великого складу. Дах колись був вище, проте зник разом із частиною стін. Від нього залишилися залізні балки й уламки цегляних перегородок. Зі східного боку до складу прилягала вузька вежа. Із західного стирчав край обваленого переходу. Далі, метрів за п’ятдесят, із води здіймався дах іншого будинку. На ньому теж були люди.

Їх було багато.

Коли потемнішало, вони почали палити одяг і дошки, подаючи сигнали. Такі самі вогні спалахували на дзвіниці, на рештках залізного мосту, на дахах біля затопленої площі. Ми врятували кілька сотень, але в місті залишалися ще сотні. Можливо, тисячі. Вони стояли на кам’яних островах і дивилися на човни з чорними прапорами, бо інших човнів поки що не було.

Перша стріла вдарилася в стіну під майданчиком.

Люди відсахнулися.

Вона прилетіла не з боку човнів. Стріляли з північного берега. Відстань була надто великою, щоб влучити в людину. Стріла несла згорнутий шматок тканини. Один із містян витяг її й передав Тессі.

На тканині були намальовані човен, берег і людські постаті. Внизу тягнулися короткі рядки.

Тесса прочитала.

— Вони пропонують перевезти всіх.

— За що? — запитав Женька.

— Не написано.

— Отже, за все, — сказав Француз.

Із берега вдарив барабан. Човни розійшлися ширше. Їх було щонайменше дванадцять. У кожному сиділо по шість-вісім людей. Дехто мав луки, інші — списи й багри. Вони не ховалися й не поспішали. Мабуть, знали, що нам нікуди тікати.

Один човен попрямував до дзвіниці, два — до залізного мосту. Решта йшли до нашого складу. Вони збирали людей з усіх дахів одночасно.

— Якщо не чинити опору, вони не нападатимуть, — сказав високий оператор.

— Не нападатимуть, — погодилася Іва.

— Тоді треба прийняти пропозицію.

Тесса зім’яла тканину.

— Не тобі вирішувати за сотні людей.

— А тобі?

— Я принаймні знаю, що означає примусове переміщення.

— Нас усіх перемістили примусово!

Він говорив дедалі голосніше. Містяни не розуміли слів, але відчували суперечку. Кілька людей підійшли ближче.

— Там берег, — сказав оператор. — Тут вода. Якщо маєш інший спосіб урятувати людей, покажи.

Тесса подивилася на темне море.

Іншого способу в неї не було.

Перший човен наблизився метрів на тридцять. Чоловік на носі підняв порожні руки й щось крикнув. Тесса відповіла. Вони обмінялися кількома фразами.

— Що він каже? — запитав я.

— Спочатку вивезуть дітей. Потім решту.

— Звучить нормально, — сказав Француз.

— Він вимагає віддати операторів окремо.

— Уже гірше.

На носі човна підняли чорний прапор. На ньому було намальоване біле коло, перекреслене трьома лініями. Хтось серед операторів вилаявся.

— Вони знають, хто ми, — сказала жінка в сірій куртці.

— За одягом, — припустив Женька.

— Або чекали саме на нас, — відповіла Тесса.

Човен підійшов ближче.

Люди на майданчику розступилися. Кілька жінок із дітьми рушили до краю. Тесса намагалася їх зупинити, але вони не слухали. Для них Збирачі були людьми з човном. Ми — чужинцями, які з’явилися водночас із загибеллю міста.

Із човна кинули мотузку. Чоловік на майданчику впіймав її й обмотав навколо уламка балки. Човен підтягнувся до стіни.

Спочатку спустили мотузяну драбину.

Жінка з маленькою дитиною перелізла через край. Збирачі прийняли дитину, потім допомогли їй сісти. Слідом спустилася стара. Ніхто їх не бив і не зв’язував. Навпаки, людям давали воду й укривали сухою тканиною.

Високий оператор подивився на Іву.

— Вони рятують.

— Поки човен не заповнений.

Спустилося ще кілька людей. Човен осів нижче. Чоловік на носі знову крикнув. Тесса переклала:

— Оператори. Двоє в цей човен.

— Я піду, — сказав високий.

— Ні.

— Ти мною не командуєш.

Він рушив до драбини.

Тесса схопила його за руку. Оператор розвернувся й відштовхнув її. Не сильно, але досить, щоб це побачили всі довкола. Збирачі в човні відразу підвелися.