Розділ 5

Спочатку зник обрій.

На той час ми встигли відійти від прихистку досить далеко, щоб засніжена рівнина сховалася за кам’яним перевалом. Іва сказала, що до Зводу треба дістатися до темряви, і від самого ранку гнала нас майже без зупинок. Дорога пролягала широкою зеленою долиною. Ліворуч тягнулися невисокі лісисті пагорби, праворуч здіймався кам’яний хребет, а попереду місцевість поступово звужувалася, перетворюючись на прохід між двома схилами. Нічого особливо дивного тут не було. Звичайна трава, кущі, рідкі дерева, невелика річка на дні долини. Після зниклого «Бумеранга», зими за дверима й людей, які виникли з повітря, звичайна долина здавалася майже подарунком.

Оператори йшли мовчки. Учора кожен із них перебував у своєму часі, на своєму посту, поруч зі своїми машинами та приладами. Тепер у них не було нічого, крім одягу. Деякі й досі трималися так, ніби досить віддати правильний наказ — і світ зобов’язаний повернутися на місце. Інші вже дивилися під ноги й повторювали рухи Іви. Тесса Вейс ішла відразу за нею, час від часу озираючись на розтягнуту групу. Вона не командувала, але решта однаково дослухалася до неї частіше, ніж до Іви. Мабуть, тому, що Тесса говорила так, ніби знала, що робить.

Іва говорила менше, а тому здавалася переконливішою.

Ми трималися ближче до середини. Фляги висіли на одязі, ножі були в усіх чотирьох, але більше в нас нічого не залишилося. Француз кілька разів намагався завести розмову, проте дорослі його не підтримували. Зрештою він повернувся до нас.

— Завжди підозрював, що майбутнє виявиться нудним.

— Це не майбутнє, — сказав Женька.

— Люди з майбутнього є.

— І що?

— Могли б розповісти щось цікаве. Летючі будинки. Космічні війни. Дівчата.

— Чому дівчата окремо від космічних воєн? — запитав я.

— Бо я сподіваюся, що між ними є різниця.

Муха підняв руку.

— Тихо.

Француз одразу замовк. Коли Муха говорив таким голосом, жарти зазвичай закінчувалися.

Він дивився на траву попереду. Спочатку я нічого не помітив, потім побачив рух. Із кущів вибіг невеликий звірок, схожий на зайця, тільки з короткими вухами. За ним другий. Потім іще кілька. Вони перетнули дорогу майже біля наших ніг і помчали вгору схилом.

У траві зашаруділо. Від річки здіймалися птахи. Не одна зграя, а десятки. Дрібні, великі, сірі, чорні. Усі летіли в один бік — до пагорбів.

Іва зупинилася.

— Нагору, — сказала вона.

— Що відбувається? — запитала Тесса.

— Не знаю. Нагору.

Ніхто не став сперечатися.

Ми звернули з дороги й почали підійматися схилом. Земля була сухою, зарослою густою травою. Угорі темніли рідкі дерева й виступи сірого каменю. До них залишалося метрів двісті.

Тварини продовжували бігти повз нас. Тепер серед трави миготіли лисиці, якісь довгі бурі звірки, одного разу промчало стадо невеликих оленів. Вони не нападали одне на одного й не звертали уваги на людей. Усі тікали з долини.

— Землетрус? — припустив Женька.

— Земля не тремтить, — сказав Муха.

— Поки що.

Іва озирнулася.

Обрій у дальньому кінці долини зник. На його місці з’явилася рівна сіра смуга. Вона здіймалася від землі до неба, не рухалася й не була схожа ані на туман, ані на дощ. За кілька секунд смуга розтягнулася праворуч і ліворуч, закривши всю долину.

Потім прийшов звук.

Низький, важкий, такий сильний, що я відчув його грудьми. Не вибух і не грім. Радше скрегіт велетенського каміння, що долинув відразу з усіх боків. Земля все-таки здригнулася. Оператори почали падати. Я вхопився за кущ, Женька опустився на коліно. Схилом посипалося дрібне каміння.

Сіра смуга потемніла.

— Швидше! — крикнула Іва.

Ми побігли.

Схил виявився крутішим, ніж здавався знизу. Трава ковзала під ногами, каміння виверталося із землі. Один з операторів упав і потягнув за собою жінку. Тесса зупинилася, допомогла їм підвестися. Решта оббігали їх, хтось кричав, щоб не затримувалися.

Я знову подивився на долину.

Сіра смуга розкрилася.

Не розійшлася й не зникла. Просто секунду тому за нею нічого не можна було побачити, а тепер там стояло місто.

Воно відразу зайняло всю дальню частину долини. Кам’яні будинки, вулиці, вежі, склади, дзвіниці. Високий залізний міст простягнувся від одного схилу до іншого. За дахами здіймалися портові щогли. Ще далі лежала вода — справжнє море, сіре, важке, що сягало туди, де щойно були пагорби.

Я зупинився.

Місто не наближалося й не падало з неба. Воно вже було там, ніби стояло багато років. Але долина не встигла звільнити для нього місце. Дерева стирчали зі стін. Кам’яна вулиця закінчувалася посеред лісу. Половина довгого будинку висіла над яром, якого в місті раніше, мабуть, не було. Залізний міст одним кінцем упирався в схил, а другим ішов у порожнечу.

На вулицях були люди.

Сотні людей.

Вони з’явилися разом із будинками, возами й кіньми. Хтось стояв на площі, хтось визирав із вікон, хтось ішов мостом. Кілька секунд ніхто не рухався. Потім місто враз ожило.

Закричали люди. Коні понесли. На площі перекинувся віз. Із будинку, перерізаного краєм долини, посипалася цегла. Ціла стіна повільно нахилилася й упала на вулицю, здійнявши хмару пилу.

Скрегіт посилився.

Іва дісталася до каміння нагорі й озирнулася. З її обличчя я зрозумів, що вона теж бачить таке вперше.

— Це Сходження? — запитала Тесса.

— Мабуть.

— Воно вже траплялося?

— Не таке.

Ми піднялися на гребінь. Звідси місто було видно майже повністю. Воно тягнулося на кілька кілометрів уздовж моря. Кам’яні квартали тулилися біля води, далі стояли склади й довгі будівлі з високими вікнами. Вулицями металися люди. Одні бігли до моря, інші — від моря. Дехто опустився навколішки. Над площею дзвонив великий дзвін. Хтось розгойдував його з такою силою, що удари зливалися.

— Скільки там людей? — запитала жінка-оператор.