Розділ 4

До світанку ніхто не заснув.

Патруль розташувався довкола вагона. Двоє залишилися біля дверей, ще двоє обійшли прихисток із різних боків, а Рейн улаштувався біля невеликого багаття так, щоб бачити і вхід, і забитий дошками торець. Вони не намагалися ввірватися, не погрожували й не вимагали віддати ножі. Просто чекали. З огляду на їхній спокій можна було подумати, що вранці ми самі підкоримося, бо йти нам однаково нікуди.

Іва сиділа біля згаслої печі. Кадір улаштувався поруч з Ельзою, поклавши спис упоперек колін. Літня жінка дрімала, іноді прокидалася від болю в нозі й знову заплющувала очі. Муха залишився біля неї. Женька, Француз і я зайняли нари біля протилежної стіни.

— Зовнішній табір далеко? — запитав Женька.

— Два дні звідси, — відповіла Іва.

— А до Зводу шість.

— Якщо комірки не змінилися.

— Що є в таборі?

— Люди.

— Це я вже зрозумів.

— Тоді навіщо питаєш?

Женька не дратувався. Що менше Іва хотіла розповідати, то спокійнішим він ставав.

— Там є стіни?

— Немає.

— Вода?

— Була.

— Їжа?

— Іноді привозять.

— Захист від швів?

Іва подивилася на металеву пластину з наказом.

— Якщо Рада поставила табір там, де збиралася, найближчий нерухомий шов за півтора кілометра.

— А якщо він рушить?

— Табір перенесуть.

— Разом із людьми?

— Якщо встигнуть.

Француз тихо хмикнув.

— Гарне місце. Уже хочеться подивитися.

— Тебе ніхто не змушує йти, — сказала Іва.

— А куди ще?

— Тому й змушувати не треба.

Ззовні пройшов патрульний. Його тінь ковзнула по щілині вікна й зникла. Рейн щось неголосно сказав біля багаття. Йому відповіли. Судячи з голосів, люди були спокійні й теж не збиралися спати.

— Уранці вони заберуть тебе силоміць? — запитав я.

— Спробують.

— А ми що робитимемо?

— Ви підете до зовнішнього табору.

Француз підвів голову.

— Он як?

— Поки що так.

— А ти?

— З вами.

Вона промовила це просто, ніби не помічала, що через нас може втратити місце в поселенні й право ввійти за його стіни. Кілька секунд ніхто не говорив.

— Чому? — запитав Муха.

— Я вас знайшла.

— І що?

— Ходок приводить знайдених туди, де вони можуть вижити.

— Але ти більше не ходок, — нагадав Женька. — Рейн сказав, що Рада розпустила групи.

— Рада може розпустити групу. Те, що я вмію, вона розпустити не може.

— У зовнішньому таборі ми виживемо?

Іва подивилася на нього.

— Не знаю.

Француз усміхнувся.

— Тепер я цілковито спокійний.

У вагоні знову запала тиша. Вогонь у печі майже згас, лише під попелом зберігалося слабке червоне світіння. За стінами шелестіла суха трава. Десь далеко кілька разів протяжно закричала тварина, якій ніхто з нас не зміг дібрати знайомої назви.

Потім звуки зникли.

Не поступово. Вітер продовжував ворушити траву, але ми більше не чули її шелесту. Багаття патруля горіло за вікном, язики полум’я рухалися, іскри здіймалися вгору — і все це відбувалося без жодного тріску. Рейн біля вогню щось сказав одному зі своїх людей. Його губи заворушилися, але голос до вагона не долинув.

Іва схопилася.

— Назовні.

— Там патруль, — сказав Француз.

— Назовні!

Вона відсунула засув і розчахнула двері. Люди Рейна вже стояли. Один тримав гвинтівку, другий дивився в небо. Сам Рейн підняв руку, наказуючи всім мовчати, хоча тиша й без того була цілковитою.

Ми вийшли з вагона.

Нічне небо змінилося. Зорі над південним обрієм іще горіли, але просто над нами утворилася велика темна ділянка. Не хмара: її краї були надто рівними, а зорі не тьмяніли поступово, а обривалися на межі. Вийшло величезне чорне коло, ніби з неба вирізали шматок.

Муха задер голову.

— Що це?

Іва не відповіла.

По шкірі пробігло поколювання. Металевий корпус вагона ледь помітно затремтів. Не хитнувся, не заскрипів — саме затремтів дрібним частим дрожем. Один із патрульних торкнувся стіни й одразу відсмикнув руку.

Звуки повернулися водночас. Тріснуло багаття. Зашелестіла трава. Хтось гучно втягнув повітря.

На рівнині з’явилася людина.

Секунду тому місце біля найближчого куща було порожнім. Потім там уже стояв чоловік у сірому одязі з високим коміром і широким поясом. Він виник без спалаху, шуму й туману, ніби весь цей час був перед нами, а ми лише раптово отримали здатність його бачити.

Чоловік ступив крок і впав навколішки.

За кілька метрів від нього з’явилася жінка. Потім іще одна людина. Ще двоє виникли біля самого вагона, один — на місці згаслого багаття. Палаючі гілки розлетілися з-під його ніг. Патрульний відскочив і скинув гвинтівку.

Люди продовжували з’являтися.

Одягнені вони були схоже, але не однаково. В одних поверх сірого одягу були цупкі жилети, в інших — легкі куртки. На рукавах виднілися однакові знаки, а на поясах висіли невеликі сумки й звичайні ножі. Один чоловік з’явився в сидячій позі — без крісла під собою — і важко впав набік. Інший виник майже за два метри над землею, упав у траву й закричав від болю.

Усього їх було одинадцять.

Патруль оточив прибулих. Гвинтівки й лук тепер були спрямовані на них. Кадір став перед Ельзою й опустив спис. Француз потягнувся до ножа, але Женька перехопив його руку.

— Не зараз.

— А коли?

— Коли зрозуміємо, хто в кого стріляє.

Перша жінка, що з’явилася, вже підвелася. Вона була невисокою, широкоплечою, з коротким темним волоссям і вузьким шрамом від скроні до середини щоки. На правому рукаві були чотири сріблясті смуги. Вона швидко оглянула рівнину, вагон, озброєний патруль і решту прибулих.

— Зброї не застосовувати, — сказала вона.

Жінка говорила незнайомою мовою, але решта людей у сірому одязі відреагували відразу. Кілька рук відсмикнулися від ножів на поясах. Потім вона подивилася на Іву, щось запитала й, отримавши коротку відповідь, заговорила вже зрозумілою для нас мовою: