Розділ 3

Вирушати довелося відразу.

Іва пояснила, що шов, який зупинився, не означає, що зупинився й світ. Іноді межа тримається кілька годин, іноді кілька хвилин, а потім одна з комірок, що зіткнулися, починає розширюватися. Якщо розшириться море, кам’яний гребінь перетвориться на острів або зникне під водою. Якщо рушить зимовий ліс, тут похолодає задовго до того, як випаде перший сніг. Залишатися між ними й перевіряти, яка з можливостей здійсниться, вона не збиралася.

Її супутників звали Кадір і Ельза. Ім’я високого чоловіка ми зрозуміли не відразу. Він двічі повторив його, торкаючись долонею грудей, після чого Француз спробував відтворити почуте й отримав у відповідь короткий поблажливий кивок. Літня жінка представилася тихо, стомлено, і її ім’я прозвучало звичніше. Розмовляла вона мовою, схожою водночас на німецьку й на якусь скандинавську. Кадір не розумів ані її, ані нас. Іва вільно говорила з обома, переходячи з однієї мови на іншу без пауз і помітних зусиль.

— Звідки ти знаєш усі ці мови? — запитав Муха, поки ми йшли гребенем.

— Я їх не знаю.

— А говориш?

— Перекладач.

Муха подивився на її вуха, потім на шию.

— Де?

— У голові.

Він перевів погляд на Женьку.

— Я ж казав, що вона з майбутнього.

— Ти нічого такого не казав, — озвався Француз.

— Я подумав.

— Якщо тепер рахувати ще й те, що ти подумав, ми звідси ніколи не виберемося.

Іва прислухалася до розмови, не озираючись. Невідомо, чи зрозуміла вона, що Француз глузує з Мухи, але кутик її рота ледь смикнувся.

Було їй, мабуть, шістнадцять чи сімнадцять років. Можливо, трохи більше. Через коротко підстрижене волосся, завелику куртку й засмагле худе обличчя визначити точніше не вдавалося. Рухалася вона швидко, майже не дивлячись під ноги, ніби знала кожен камінь. Бухта блакитної мотузки висіла через плече, на поясі були коротка сокирка, ніж і кілька металевих циліндрів різної довжини. Нічого схожого на зброю чи обладнання зі світу Аріадни вона не мала.

Літня ділянка щохвилини звужувалася. Ліворуч до гребеня підступав сніг, праворуч унизу шуміло море. Між ними залишалася смуга трави завширшки метрів двадцять. Ще недавно тут росли наші акації, тягнувся знайомий яр і стояв «Бумеранг». Тепер солона вода билася об схил, а засніжені ялини відкидали на зелену траву довгі холодні тіні.

Женька кілька разів озирався на море. Сріблястий корпус більше не з’являвся між хвилями. Я теж дивився, хоча вже розумів, що побачити машину неможливо. Вода приховала не лише її. Зникла вся галявина разом із землею, кущами й тим місцем, де ми вийшли зі шлюзу. Навіть якщо «Бумеранг» тепер лежав на дні, глибина починалася майже від самого гребеня, а хвилі щохвилини ставали вищими.

— Ти раніше бачила такі машини? — запитав Женька.

— Хронокари? Багато.

— Тут?

— Тут також.

— І всі не працювали?

— Усі.

— Зовсім?

Іва нарешті озирнулася.

— Якби хоч один працював, тут не залишилося б людей із майбутнього.

— Може, вони просто не змогли його полагодити.

— Деякі намагалися роками. Розбирали машини, з’єднували вузли, міняли джерела живлення. Звичайні системи іноді запускаються. Хронопривод — ніколи.

— Чому?

— Якщо знайдеш відповідь, у Зводі тобі дадуть окремий будинок і носитимуть їжу.

— Отже, не знаєте.

— Отже, не знаємо.

Француз показав на зимовий ліс.

— А це що таке?

— Ліс.

— Я помітив. Чому в ньому зима?

— Бо він прийшов звідти, де була зима.

— Звідки саме?

— Не знаю.

— Ти взагалі хоч щось знаєш?

Іва зупинилася так несподівано, що ми ледь на неї не налетіли. Вона повернулася до Француза й спокійно відповіла:

— Знаю, що за пів години ця стежка зникне. Знаю, де можна перейти зимову комірку й не замерзнути. Знаю, яке місце не змінювалося одинадцять днів і де ми зможемо переночувати. А ще знаю, що люди, які ставлять надто багато запитань на рухомому шві, зазвичай не встигають почути відповіді.

Француз витримав її погляд.

— Можна було відразу так і сказати.

— Я відразу сказала: треба йти.

Вона продовжила шлях. Француз пропустив Муху вперед і неголосно повідомив мені:

— Нервова.

— Зате знає дорогу.

— Вона сама сказала, що дороги змінюються.

— Отже, знає про це більше за нас.

— Тут навіть чайка знає більше за нас.

Над морем справді кружляли птахи. Зовні вони були схожі на звичайних чайок, але кричали нижче й різкіше. Кілька сиділи на воді. Ще одна зависла над самою межею шва, склала крила й спробувала пірнути туди, де зелена вода стикалася із засніженим схилом. Наступної миті птах зник. Не впав у воду й не сховався за камінням — просто пропав у тьмяному мерехтінні.

Іва навіть не подивилася в його бік.

За кілька хвилин вона повернула до зимового лісу. Тут сніг підступав до літньої трави рівною лінією. З одного боку росли ромашки, сюрчали коники й нагріта земля пахла пилом. З іншого лежали замети, а між темними ялинами клубочився легкий морозний туман.

Іва зняла з пояса один із металевих циліндрів. Із нього висунувся тонкий стрижень завдовжки приблизно з руку. Вона просунула його за межу, потримала кілька секунд і витягла. Кінець укрився інеєм.

— Переходимо тут.

— Чому тут? — запитав Женька.

— Шов нерухомий.

— А в іншому місці?

— Теж нерухомий. Поки не почне рухатися.

— Тоді чим це місце краще?

Іва показала між деревами. За першими ялинами виднілася вузька смуга голої кам’янистої землі.

— До наступного шва двісті вісімдесят кроків. Там тепліше.

— Звідки ти знаєш, що він іще на місці?

— Не знаю.

Женька подивився на ліс.

— Дуже надійний маршрут.

— Іншого немає.

Вона розмотала частину мотузки й простягнула вільний кінець Кадіру. Той обв’язав ним пояс Ельзи. Жінка спробувала заперечити, але Іва відповіла їй її мовою. Ельза невдоволено стиснула губи, проте сперечатися перестала.