Розділ 2

Дім протримався на екрані «Бумеранга» сім секунд.

Спочатку на головній панелі з’явилися знайомі позначення вихідного контуру. Я-17. Просторовий збіг підтверджено. Календарний час відповідав тому дню, з якого ми вирушили. Навіть відхилення від точки старту виявилося мізерним — менш як двадцять метрів. Женька встиг прочитати все це вголос, Француз ляснув Муху по плечу, а я вперше за хтозна-скільки днів дозволив собі по-справжньому повірити, що все скінчилося.

На восьмій секунді екран згас.

Слідом за ним зникли бічні індикатори, тонкі смуги підсвічування під стелею і зелена позначка зачиненого шлюзу. Стих ледь чутний гул, що завжди жив усередині машини, навіть коли вона стояла нерухомо. Темрява настала не поступово, як буває, коли розряджається акумулятор, а відразу й остаточно. «Бумеранг» ніби не вимкнувся, а перестав бути машиною.

Кілька секунд ми сиділи мовчки.

— Це зараз що було? — запитав Француз.

— Я нічого не чіпав, — швидко повідомив Муха.

— Тебе ніхто не звинувачував.

— Зате подумали всі.

Женька вже обмацував панель. Пальці ковзали по мертвій поверхні, знаходили аварійні клавіші, замки захисних кришок і заглиблення ручного керування. Він спробував основний запуск, резервний контур і ще якусь комбінацію, яку запам’ятав під час наших польотів. «Бумеранг» не відповів. Тоді Женька відкинув нижню панель і дістався до механічних перемикачів. Один клацнув. Другий теж. Після третього в глибині корпусу щось коротко стукнуло, але ні світло, ні гул не повернулися.

— Може, треба почекати? — запропонував Муха. — Він після переходу іноді думає.

— Це ти після переходу іноді думаєш, — сказав Француз. — А машина має працювати.

— Вона й працювала.

— Сім секунд. Чудовий результат.

Женька не брав участі в розмові. Він знову ввімкнув резервний контур, почекав, вимкнув, провів долонею по панелі й нарешті відкинувся назад. У темряві не можна було розгледіти його обличчя, але голос пролунав надто спокійно.

— Живлення немає.

— Зовсім? — запитав я.

— Зовсім.

— Аварійного?

— Теж.

— Так не буває, — сказав Муха.

— Уже було, — нагадав Француз. — Щойно.

Ми прислухалися. Після двох величезних стрибків, аварій, падінь і всього, що довелося пережити «Бумерангу», цілковита тиша всередині нього здавалася неправильною. Навіть пошкоджений, лежачи на боці в крейдяному лісі, він подавав ознаки життя: потріскував, блимав, намагався щось перевірити. Тепер не було нічого. Я провів рукою по стіні. Метал залишався прохолодним і гладеньким, корпус нікуди не зник, крісла були на місці, повітря не скінчилося. Померло лише все те, що перетворювало цю металеву коробку на хронокоптер.

— Зате ми вдома, — сказав Муха. — Це ж головне.

Ніхто йому не відповів.

Женька дістався до ручного механізму шлюзу. Щоб вивільнити важіль, довелося зірвати захисну пломбу й повернути заглиблене руків’я майже на повний оберт. Стулка здригнулася, прочинилася на кілька сантиметрів і зупинилася. У шпарину вдарило денне світло — яскраве, тепле, цілком звичайне. Після темряви ми всі замружилися.

— Натискаємо разом, — розпорядився Женька.

Француз першим уперся плечем у стулку. Я втиснувся поруч, Женька вхопився за край знизу. Метал рухався важко. Механічний привод опирався, щось скреготіло в напрямних, але поступово шпарина розширювалася. Коли вона стала досить великою, Француз протиснувся назовні, знайшов зовнішнє руків’я й потягнув з іншого боку. Шлюз із глухим стуком увійшов у паз.

До кабіни ввірвався запах трави, нагрітої землі й листя.

Муха вибрався першим. Ще недавно йому довелося б довго пояснювати, чому саме він не повинен перевіряти невідомий світ, але тепер ззовні був не невідомий світ. За відчиненим шлюзом росли звичайні кущі, над ними виднілися знайомі дерева, а десь зовсім поруч щебетав птах, якого ніхто не сприйняв ані за птерозавра, ані за летючу потвору міжльодовиків’я.

Я вийшов слідом і зупинився біля корпусу.

На перший погляд усе справді було нашим. Невисокий схил спускався до зарослого яру. Праворуч тягнулася смуга старих акацій, далі здіймалося знайоме пасмо, з якого під час гри Француз помітив «синіх». Навіть самотня крива груша росла майже там, де я її пам’ятав. Листя, трава, комахи, колір неба — усе належало нашому часові. Тут не було задушливої вологості крейдяного лісу, трубних криків велетнів і чужої первісної тиші. Звичайний літній день. Звичайна земля. Звичайний вітер.

Тільки Ярошинського замку не було.

Спочатку я вирішив, що «Бумеранг» вийшов трохи осторонь і будівлю ховає схил. Зробив кілька кроків, піднявся вище й зупинився. Помилитися було неможливо. На тому місці, де мала темніти стара стіна, росла низька трава. Ні каміння, ні руїн, ні слідів фундаменту. Земля плавно спускалася до яру, наче тут ніколи не існувало ані католицького храму, ані монастирського комплексу, ані самої назви «Ярошинський замок».

Француз піднявся слідом.

— Ну й де він?

— Сам бачу.

— Ти бачиш, що його немає?

— Якби бачив, що він є, напевно, показав би.

Він мовчки оглянув схил. Жартувати Француз перестав.

Женька обійшов «Бумеранг», кілька разів поглянув на місцевість і підійшов до нас. Муха тримався за ним, ніби відсутність замку могла виявитися заразною.

— Ми точно з правильного боку? — запитав він.

Женька показав на яр.

— Он вигин. Там має бути північна стіна. Груша росла біля дороги. А в тому боці починалася стежка до міста.

— Може, замок розібрали?

— Коли?

— Не знаю. Поки нас не було.

Француз подивився на Муху.

— Ми були відсутні не настільки довго.

— Звідки ти знаєш? А раптом тут сто років минуло?

— На панелі була наша дата, — нагадав я.

— Панель уже не найкращий свідок.

Це було неприємно, але справедливо. Сім секунд тому «Бумеранг» запевняв, що привіз нас додому. Тепер він стояв мертвий посеред місця, схожого на околиці Ярошинського замку, з якого прибрали сам замок і все, що залишає по собі людська присутність.