Частина третя «ПОЗА КООРДИНАТАМИ» Розділ 1

Вони рухалися.

Чотири маленькі блакитні точки просувалися крізь тривимірну модель часу, і вже саме це здавалося неправильним. Усі інші елементи велетенської структури або залишалися на місці, або змінювалися плавно: лінії тремтіли, вузли повільно оберталися, темні провалля стискалися й розширювалися, червоні розриви пульсували, наче рани, що ніяк не гоїлися. Тільки ці чотири точки рухалися впевнено й цілеспрямовано, ніби знали шлях у просторі, де самого шляху не існувало.

Двері за спиною професора Райза зачинилися, відрізавши довгий коридор і залишивши його, Гарріса та Лін у холодному блакитному напівмороку зали каузального відображення. Приміщення було набагато більшим, ніж здавалося ззовні. Кругові галереї здіймалися на кілька ярусів, на них темніли робочі місця, вузькі містки й напівпрозорі екрани. Внизу, над широкою чорною платформою, зависла модель, що займала майже весь центральний простір. Вона не вміщалася в полі зору цілком. Доводилося повертати голову, щоб простежити за лініями, які починалися біля самої підлоги, спліталися високо над галереями й зникали в темряві під стелею. Навіть Райз, який працював тут багато разів, на кілька митей зупинився.

— Це поточна модель? — запитав він.

— Поточна тією мірою, якою це слово тут узагалі можна застосувати, — відповіла Лін.

— Не починайте, докторе. Я надто втомився для філософії.

— Тоді так. Поточна.

Гарріс підійшов ближче до огорожі й одразу відступив на пів кроку. Модель не могла впасти, зачепити чи втягнути людину, але людське око в це не вірило. Рухомі лінії проходили так близько, що рука сама шукала опори.

Чотири точки перебували всередині широкого темного сектора. Поруч із ними рухалася видовжена сріблясто-сіра позначка старого хронокоптера. За нею тягнувся тонкий слід, майже непомітний на тлі тисяч інших ліній, але довкола цього сліду структура часу змінювалася. Червоні тріщини не зникали, проте трохи зміщувалися, ніби звільняючи йому місце.

Райз зняв окуляри, протер їх краєчком хустинки й знову надягнув.

— Збільште ділянку.

Лін підійшла до найближчої консолі. Їй не довелося торкатися панелі: система розпізнала її рух, і частина моделі розгорнулася до галереї. Темний сектор збільшився. Тепер було видно дві завершені траєкторії й третю, ледь окреслену тонкою світлою дугою. Перша сягала глибокого мезозойського шару й обривалася в точці аварійного виходу. Друга з’єднувала його з міжльодовиковим вікном. Третя ще не мала кінця.

— Я хочу бачити лише підтверджені дані, — сказав Райз.

— Ви їх і бачите.

— Ця лінія не підтверджена.

— Її побудувала «Сивілла».

— Отже, це розрахунок.

— Був розрахунком, коли ми ввійшли до зали.

Райз повернувся до неї.

— А тепер?

Лін поглянула на консоль. Її обличчям уперше від моменту зустрічі промайнуло щось схоже на сумнів.

— Тепер вона стає реєстрацією.

Гарріс швидко глянув на чотири точки.

— Третій стрибок?

Лін кивнула.

Світла дуга здригнулася. На її початку з’явився яскравий вузол, потім уздовж лінії рушив сріблястий імпульс. Він рухався повільно лише тому, що система відображала послідовність причин і наслідків у масштабі, доступному для людського сприйняття. Насправді окремі стадії могли бути розділені секундами, днями чи тисячами років. Для моделі це не мало значення. Вона впорядковувала не час, а події: що сталося раніше, що було наслідком і без чого цей наслідок не міг би виникнути.

— Траєкторія веде до вихідного контуру, — сказав Гарріс. — Я-17. Вони повертаються додому.

— Не поспішайте їх зустрічати, — озвався Райз.

У темному секторі спалахнуло червоне світло.

Спочатку то була лише одна точка далеко на південь від корелянтів. Вона спалахнула різко, без попереднього мерехтіння, й одразу почала розширюватися. Довкола неї проступили три розірвані кільця, потім з’явилися внутрішні контури, енергетичні зв’язки та схема бар’єрного вузла. Два кільця зупинилися. Третє смикнулося й згасло. Від центру на всі боки рушила майже прозора сфера.

Лін схилилася над консоллю.

— Руйнування блока керування.

— Якого блока? — запитав Райз.

Вона не встигла відповісти.

Темний сектор розкрився.

Інакше назвати те, що відбувалося, було неможливо. Ще мить тому в моделі був глухий, майже порожній проміжок завдовжки близько ста тисяч років. Система бачила його межі, бар’єр, що їх утримував, і кілька старих слідів, які залишилися до повного закриття. Внутрішній вміст не проглядався. Тепер темрява наче вивернулася із самої себе, і залу заповнили дані.

Над платформою спалахували нові лінії. Спочатку десятки, потім сотні. Вони спліталися у вузли людських життів, розходилися лісами, узбережжями, степами й річковими долинами, з’єднувалися, дробилися і знову сходилися. З’явилися сліди переміщеного обладнання, штучних матеріалів, ліків, металевих інструментів, рослин і тварин, яких у цьому місці й у цей час не мало бути. Потім виникла широка мережа демографічних змін, і на найближчому екрані побігли цифри.

Гарріс прочитав першу й не повірив.

— Дев’ятсот вісімдесят сім людей.

Число змінилося. Поруч розгорнулася зворотна реконструкція. Мережа стискалася, покоління зникали, лінії тягнулися назад, доки замість майже тисячі людських сигнатур не залишилося менш як тридцять.

— Це не експедиція, — тихо сказав він.

— Ні, — відповіла Лін. — Це поселення.

У центрі сектора, що розкрився, з’явилася людська позначка. Система кілька разів змінила її колір, перевіряючи збіг, а потім вивела службові дані.

ПОЛЬОВИЙ КУРАТОР М-12.

АРІАДНА ВЕЙР.

ПРЯМУ СИГНАТУРУ ПІДТВЕРДЖЕНО.

Райз дивився на ім’я, доки поруч не з’явилися дата зникнення, номер останньої пошкодженої передачі та архівний статус: оператора втрачено під час виконання завдання.

— Її не було втрачено, — сказав професор.

«Сивілла» продовжувала розгортати реконструкцію. Сигнатура М-12 не обривалася в точці ймовірної аварії. Вона входила до міжльодовикового сектора, зміщувалася до південного узбережжя й з’єднувалася з бар’єрним комплексом. Один за одним з’являлися сліди відключених каналів, змінених службових кодів і перенаправлених маяків. Ззовні інтервал здавався порожнім, бо хтось усередині методично змушував його мати такий вигляд.