Розділ 31

Ми помчали в темряву, пригинаючись під білими спалахами. Розряди влучали в стіни й розсипали по гладких панелях короткі розгалужені іскри. Охоронці стрімко наближалися, але коридор був вузький, тому накинутися на нас усі разом вони не могли. Француз першим помітив відчинену технічну нішу й кинувся до неї. Ми втиснулися слідом, а Женька встиг ляснути долонею по панелі, що виступала зі стіни. Стулка зачинилася просто перед обличчям першого переслідувача. Ззовні відразу загупали удари.

Ніша виявилася не кімнатою, а вертикальним технічним проходом. Уздовж стіни тягнулася металева драбина, вгору й униз ішли кабелі та труби. Муха вже поліз униз, коли Женька зупинив його. Товстий силовий короб тягнувся вгору.

— Нам туди.

— Там дах, — сказав Француз.

— Там енергія.

Ззовні щось клацнуло. Стулку почали відчиняти аварійним механізмом. Ми полізли вгору. Драбина тягнулася крізь кілька поверхів. Під ногами бряжчав метал, долоні ковзали по холодних перекладинах. Світла майже не було, лише подекуди біля кабелів жевріли червоні вогники. За десять метрів унизу почувся скрегіт — двері відчинилися. Промінь розрядника прошив шахту знизу догори.

— Швидше!

Француз ліз останнім. Розряд ударив у перекладину під його ногою. Він сіпнувся й мало не зірвався.

— Зачепило?

— Ні!

— Тоді лізь!

Угорі був вузький люк. Муха натиснув на кришку плечем, але вона не зрушила. Женька протиснувся до нього, дістав вимкнений блок зовнішнього керування, який прихопив з аеромодуля, і приклав до невеликої пластини збоку.

— Ти ж казав, що не знаєш, навіщо він.

— Тепер приблизно знаю.

— Саме вчасно.

Блок засвітився тьмяним зеленим світлом. Люк клацнув.

— Працює!

— Не радій. Це лише службова шина.

Муха штовхнув кришку, і ми один за одним вибралися до іншого приміщення. Тут було світло. Уздовж скелі тягнулася вузька зала, біля стін стояли стійки з обладнанням. По підлозі пролягали товсті кабельні траси. Повітря було прохолодне й сухе.

Женька відразу подивився на кабелі.

— Усі лінії сходяться тут.

— Отже, ми близько?

— Ближче.

Знизу вже долинали голоси. Люк залишався відчинений. Француз захряснув важку кришку, але замок не спрацював, тому ми втрьох підсунули до неї металевий контейнер. Знизу вдарили. Контейнер підскочив, проте залишився на місці.

— Виграли хвилину, — сказав я.

— Якщо пощастить.

Ми побігли вздовж стійок. Кілька бічних дверей були замкнені, одні відчинилися автоматично. За ними починався широкий технічний коридор, що вів углиб гори. Тут уже ніщо не нагадувало палац: ні каменю, ні дерева, ані сліду рук місцевих майстрів. Білі стіни, гладка підлога, світлові лінії на стелі. Навіть повітря тут гуло інакше.

Попереду спалахнув червоний знак.

— Вона знову нас бачить, — сказав Муха.

Відразу пролунав голос Аріадни:

— Зупиніться.

Ми продовжували бігти.

— Женька, ти не розумієш, як улаштований блок. Якщо почнеш трощити його навмання, наслідки можуть бути гіршими за саме поле.

— Тоді вимкніть його самі!

— Ні.

— Отже, розберемося самі.

— У вас немає на це часу.

— Зате є причина.

Коридор розходився у трьох напрямках. Женька навіть не пригальмував і звернув у середній. Товсті кабелі йшли саме туди. Ми пробігли ще метрів п’ятдесят, і дорогу нам перегородили масивні двері без ручки.

— Усе, — видихнув Француз.

Женька приклав до панелі блок з аеромодуля.

Червоне світло.

Спробував ще раз.

— Не приймає.

Позаду почувся скрегіт. Охоронці вже вибралися із шахти.

— Шукаємо інший шлях! — сказав Муха.

— Немає часу.

Француз скинув із плеча коротку монтувалку. Перед вильотом від «Бумера» ми все-таки не вирушили трощити часову базу з голими руками: Женька взяв невеликий набір службових інструментів, Француз вибрав монтувалку, а я ніс у рюкзаку кілька ключів і викруток. До цієї миті все це здавалося зайвим тягарем.

Француз підважив кінцем монтувалки бічну панель біля дверей. Метал не піддався.

— Міцно тримається.

Женька вже зняв кришку з принесеного блока й побачив усередині кілька тонких контактів.

— Дайте ножа.

— Навіщо?

— Швидше!

Француз передав йому ножа. Женька витяг із блока коротку струмопровідну пластинку й уставив її в щілину панелі біля дверей.

— Ти зараз закоротиш замок?

— Сподіваюся.

— А якщо там живлення?

— Тоді буде весело.

Він торкнувся другим контактом металевої рамки. Спалахнуло так, що ми всі сахнулися. Світло в коридорі згасло. Двері залишилися зачинені.

— Дуже весело, — сказав Француз.

Потім усередині дверей щось глухо клацнуло.

Стулка повільно посунулася вбік.

— Вийшло!

— Я й сам здивований.

Ми проскочили всередину. Женька висмикнув пластинку, і двері почали зачинятися. Перший охоронець з’явився з-за повороту, коли між стулками залишалося менше метра. Він вистрілив.

Розряд влучив Мусі у плече.

Муха скрикнув і впав.

Ми втрьох схопили його й затягли всередину. Двері зачинилися.

Муха лежав на підлозі, зціпивши зуби. Ліва рука не слухалася.

— Муха!

— Живий.

— Руку відчуваєш?

— Наче її мені відгризли.

Француз обережно обмацав плече.

— Ціла.

— Дякую. Сам би не помітив.

Женька присів поруч.

— Дія розряду має минути.

— Коли?

— Не знаю.

— Чудово.

За дверима охоронці вже намагалися відімкнути їх ззовні. Але ми нарешті побачили те, заради чого повернулися.

Перед нами відкрилася величезна кругла зала, що йшла вглиб скелі й була набагато більшою за будь-яке приміщення палацу. По колу стояли високі металеві колони, з’єднані товстими кабелями. Між ними висіли прозорі панелі зі знаками, що швидко змінювалися. У центрі була конструкція, схожа водночас на кільце й величезний гіроскоп: кілька металевих ободів перетиналися під різними кутами й повільно оберталися навколо порожнього простору. Усередині кілець повітря тремтіло, наче над розпеченим каменем.