Розділ 30

Перші пів години зворотного польоту майже ніхто не розмовляв.

Цього разу аеромодуль летів без зовнішнього кошика, тому рухався швидше й витрачав менше енергії. Муха вже не стискав ручки керування при кожному русі машини. Автоматика тримала курс, Женька стежив за приладами, а ми з Французом сиділи позаду й дивилися, як під днищем пропливають знайомі ліси.

Десь там залишився «Бумер».

Справний. Доступний для нас. Готовий повернути додому.

Що далі ми летіли на південь, то безглуздішим здавалося наше рішення.

— Ще не пізно розвернутися, — сказав Француз.

Женька подивився на нього.

— Пропонуєш?

— Ні. Просто нагадую: ми вчотирьох добровільно летимо назад туди, звідки дві години тому втекли з боєм.

— Корисне нагадування.

— Я взагалі корисна людина. Столяр другого розряду.

Муха хмикнув.

— Першого.

— Точно. Мене ж підвищили.

На кілька хвилин знову запала тиша.

Ми не обговорювали, чи треба руйнувати блок. Це вже вирішили. Тепер належало з’ясувати інше: як до нього дістатися.

— Головним входом до палацу не підемо, — сказав я.

— Чому? — запитав Француз. — Постукаємо. Скажемо: добрий день, це знову ми.

— І вона знову напоїть нас компотом.

— Тоді від компоту відмовляємося відразу.

Женька не всміхнувся. Перед ним світилася схема маршруту.

— Через ангар теж не можна.

— Ми звідти вже раз викрали машину, — сказав Муха. — Другий такий номер їм може не сподобатися.

— Аріадна напевно вже виставила там охорону. І підйомником керує вона.

— Тоді звідки зайдемо?

Женька збільшив схему місцевості біля палацу. Повної карти бази в пам’яті аеромодуля не було, але рельєф і маршрути посадки збереглися. З одного боку був палац, з іншого — море та схили Аю-Дагу.

— Пам’ятаєте підземний коридор біля ангара?

Я згадав довгий прохід із кам’яними жолобами й трубами.

— Той, що вів до світла?

— Так.

— Ми туди не ходили.

— Але світло було справжнє. Отже, коридор десь виходить назовні.

Муха подивився на море на схемі.

— Я тоді подумав, що він веде до води.

— Я теж.

— І ти пропонуєш шукати діру в горі з літака?

— З аеромодуля, — машинально виправив Женька.

Француз застогнав.

— Якщо ми сьогодні виживемо, я навмисно називатиму його гвинтокрилом.

Женька пропустив погрозу повз вуха.

— Біля палацу сідати не можна. Залишимо машину з боку моря й зайдемо знизу.

— А потім?

— Потім знайдемо базу.

— Чудово. А де вона?

— У скелі.

— Скеля велика.

— Центральний блок має споживати багато енергії й бути з’єднаний з обладнанням, яке створює поле. Кабелі, охолодження, силові лінії. Якщо потрапимо до технічної частини, зрозуміємо, куди йти.

— Особливо мені подобається «зрозуміємо», — сказав Француз.

— Іншого плану в тебе немає.

— Є. Розвертаємося, стрибаємо додому й усе життя розповідаємо, які ми були розумні.

Ніхто не відповів.

Француз зітхнув.

— Я так і думав.

Коли до палацу залишилося близько п’ятдесяти кілометрів, Женька вимкнув автоматичний маршрут.

— Тепер нижче.

Муха подивився на нього.

— Наскільки?

— Щоб нас не помітили завчасно.

— Хто?

— Аріадна.

— Очима за п’ятдесят кілометрів?

— Не обов’язково очима. На базі можуть бути датчики.

— А можуть і не бути.

— Хочеш перевірити?

— Ні.

Муха почав знижуватися.

Аеромодуль полетів над лісом, майже повторюючи вигини рельєфу. За пагорбами зникло море. Швидкість довелося зменшити. Кілька разів машина сама набирала висоту, оминаючи скельні виступи, і Муха вже не сперечався з автоматикою.

— Розумна, — визнав він.

— Не звикай, — сказав Француз. — Ми її викрали.

Ще за пів години з’явився Аю-Даг.

Із цього боку палацу поки що не було видно. Величезний темний схил майже повністю затуляв його. Муха облетів гору з боку моря. Унизу з’явилися камені, вузькі смуги берега й вода.

Женька весь час дивився на заряд.

Дев’ятнадцять відсотків.

— За розрахунком мало бути сімнадцять, — сказав він.

— Це погано?

— Ні. Краще, ніж очікувалося.

— Отже, можемо трохи покружляти.

— Ні.

— Чому?

— Тому що ці два відсотки нам ще знадобляться.

Ми почали шукати вихід із підземного коридору.

Після першого кола нічого не знайшли. Схил здавався суцільним: камінь, кущі, осипи, невеликі розщілини. На другому заході Муха опустився нижче.

— Там, — сказав я.

Біля самого підніжжя скелі пролягав вузький кам’яний канал. Із темного прямокутного отвору витікала вода й жолобом стікала до моря.

Женька подивився на мене, потім на схему.

— Схоже.

— Дуже науково.

— Інших отворів немає.

Трохи далі знайшовся невеликий рівний майданчик між скелями. Не посадковий — просто голий камінь, достатньо широкий для вертикальної посадки аеромодуля.

Муха повів машину туди.

— Обережно, — сказав Женька.

— Я знаю.

— Минулого разу ти теж знав.

— Минулого разу я летів уперше.

— А зараз?

— Удруге.

— Заспокоїв.

Посадка вийшла майже м’якою.

Машина хитнулася, одна опора стала вище за другу, автоматика вирівняла корпус. Двигуни стихли.

На панелі залишилося сімнадцять відсотків.

Женька кілька секунд дивився на цифру.

— Усе.

— Що — усе? — запитав Француз.

— Це наш зворотний квиток.

Муха вимкнув усе, що зміг розпізнати: освітлення, вентиляцію, зайві системи. Основне живлення аеромодуля залишив у режимі очікування.

— Заряд не чіпаємо, — сказав Женька. — Узагалі.

— А якщо стане холодно?

— Терпи.

— Я вже заздалегідь терплю.

Ми вийшли.