Розділ 29

За кілька хвилин після втечі стало зрозуміло, що керувати аеромодулем вручну Мусі більше не доведеться.

Женька знайшов у пам’яті машини маршрут останнього польоту. На схемі світилася довга лінія від палацу до місця, де стояв «Бумер», і назад. Він вибрав північну точку, підтвердив напрямок, і аеромодуль сам ліг на потрібний курс.

— Ось і все, — сказав Муха, обережно прибираючи руки з керування.

Машина продовжувала летіти.

— Не зовсім усе, — відповів Женька. — За нею все одно треба стежити.

— Я стежу.

— Ти дивишся вперед.

— А куди ще дивитися під час польоту?

— На висоту, заряд, швидкість, стан двигунів.

Муха перевів погляд на прилади.

— Стежу відразу за чотирма речами.

— Уже краще.

Після перших хвилин політ став майже спокійним. Аеромодуль набрав висоту й ішов на північ із постійною швидкістю. Автоматика сама обходила гори, вирівнювала машину під час поривів вітру й час від часу трохи змінювала напрямок. У кабіні було тісно, але терпимо. Гірше доводилося нам у вантажному кошику.

Він розгойдувався під корпусом під час кожного повороту. Повітря било в обличчя, троси гули, а земля була так далеко внизу, що довго дивитися на неї не хотілося. Ми сиділи, упершись ногами в жорстке дно, і трималися за ремінні борти.

Тал звик першим. За пів години він уже не вчіплювався в сітку, а розглядав землю й показував Роакові річки, ліси та стада. Роак відповідав так упевнено, ніби все життя подорожував повітрям. Тільки під час чергового нахилу обидва водночас хапалися за троси.

Француз помітив це й сказав:

— Я швидкий.

Роак подивився на нього й поважно кивнув.

— Я швидкий.

— От тепер у нас два пілоти.

— А третій усередині, — додав я.

— Той хоча б розуміє, що нічого не вміє.

Унизу пропливала майже безлюдна Європа. Ліси змінювалися степами, широкі річки блищали між зеленими берегами. Іноді ми помічали дим далекого багаття або крихітну стоянку, але частіше на десятки кілометрів навколо не було видно жодної людини.

Після палацу Аріадни особливо виразно відчувалося, наскільки рідкісними тут були люди. Майже тисяча мешканців в одному місці справді могла змінити все. За кілька поколінь їхні діти розійдуться вздовж річок і узбереж, понесуть із собою залізо, тканину, письмові позначки й пам’ять про жінку, яка прилітала з неба.

Вітер заважав розмовляти, тому більшу частину шляху ми мовчали.

Приблизно за годину машина почала знижуватися. У кабіні Женька щось змінив у маршруті, й аеромодуль пройшов нижче хмар. Ми впізнали величезну річку, потім її притоку й знайомі ліси.

Заряд показував тридцять шість відсотків.

— Вистачить? — запитав Муха.

— До «Бумера» — точно.

— А далі?

Женька подивився на цифри, потім на схему витрат.

— Після посадки залишиться близько тридцяти чотирьох.

— Це багато?

— На один зворотний політ без кошика має вистачити.

— Зворотний куди?

Женька не відповів.

Муха теж замовк.

Нарешті між деревами блиснув знайомий корпус.

«Бумер» стояв на тій самій галявині, де ми його залишили.

Поруч були люди.

Кхар помітив аеромодуль першим. Він схопився, схопив спис і вибіг на відкрите місце. За ним з’явилися Гурр, Са й ще кілька чоловіків, залишених охороняти машину. Трохи далі показалася Тера. Вона подивилася на аеромодуль, що наближався, і відразу щось закричала іншим.

Тал підвівся в кошику, тримаючись однією рукою за трос, і почав розмахувати вільною.

Роак приєднався.

Француз теж підняв руку.

— Тепер хоча б зрозуміло, кому махаємо.

Аеромодуль зробив широке коло над галявиною.

На другому колі Кхар уже не тримав спис напоготові. Він дивився вгору, намагаючись розгледіти тих, хто був у кошику.

Тал закричав.

Цього разу відстань була меншою.

Кхар почув.

Навіть згори було видно, як він завмер.

Женька вивів аеромодуль на посадку осторонь від «Бумера». Муха знову взяв керування. Автоматика утримувала горизонт, але напрямок і зниження тепер залежали від нього.

— Повільно, — повторював Женька. — Не тягни різко.

— Я не тягну.

— Ти вже тягнеш.

Машина опустилася над галявиною. Потік повітря пригнув траву й підняв сухе листя. Люди відступили.

Кошик торкнувся землі першим.

Його протягнуло кілька кроків, потім він перекинувся набік і вивалив нас у траву.

— Гарна посадка, — сказав Француз, лежачи на спині.

Аеромодуль опустився поруч і завмер.

Тал схопився раніше за всіх.

Ная вже відчиняла двері кабіни. Він підбіг до неї, допоміг спуститися, і обоє кинулися до батька.

Кхар ішов назустріч.

До цього я бачив його наляканим, сердитим і настороженим. Тепер він просто зупинився.

Ная врізалася в нього, обхопила руками. Тал обійняв обох. Кілька секунд Кхар не рухався, наче ще не вірив, що діти повернулися. Потім притиснув їх до себе.

Гурр схопив Роака за плечі, оглянув із голови до ніг і вдарив долонею по спині так, що той похитнувся. Орру оточили жінки, які були біля «Бумера». Тера обійняла її, потім Наю і відразу почала ставити запитання.

Ная відповідала швидко. Показувала на аеромодуль, на південь, на червоний ніж і на нас. Кілька разів вимовила ім’я Ай-ди. Люди слухали, перебивали, знову запитували. До нас долинали окремі знайомі слова, але загальний зміст був зрозумілий без перекладу.

Ная розповідала, як їх відвезли, як вони жили в палаці і як утекли.

Кхар подивився на нас. Підійшов, поклав долоню на плече Мухи, потім торкнувся намиста на його шиї.

— Мм, — промовив він.

Муха всміхнувся.

— Мм.

Тера перерахувала жінок і насупилася. Назвала Лаї та Вену.

Ная відповіла. Показала на південь, потім на їжу, одяг і стіни. Тоді похитала головою й розвела руками.