Розділ 27

Ракх спускався з посадкового майданчика неквапливо. Він не озирався й не чекав нападу. Аріадна полетіла, полонені залишалися замкненими, ранкова зміна ще тільки збиралася до роботи. У його світі все відбувалося так, як мало бути.

Ми йшли за ним віддалік, ховаючись за колонами й низькими стінами. Ранкове світло швидко заливало палац. Скоро в садах з’являться люди, відчиняться майстерні, а біля кожного проходу стане надто багато очей.

— Просто підбіжимо втрьох і знімемо браслет, — прошепотів Муха.

— Спочатку він познімає з нас голови, — відповів Француз.

— Він один.

— Ти бачив його руки?

Ракх звернув до східного двору. Там були приміщення охорони, зброярня і склади. Біля входу сиділи двоє чоловіків, але, побачивши Ракха, підвелися й пішли виконувати його наказ. Сам він увійшов під навіс, налив води в кам’яну чашу й почав умиватися.

Браслет залишався на руці.

— Зараз, — сказав Муха.

Я його втримав.

— На відкритому місці?

— Потім людей стане більше.

— І охоронців теж.

Ракх витер обличчя, поправив пояс і рушив до майстерень. Напевно, перевіряв, чи всі полонені на місці. За кілька хвилин він виявить порожню кімнату.

— Маємо час до його першого обходу, — сказав Француз.

Ми відступили між будинками й побігли до шкіряної майстерні. Уночі тут нікого не було, але браму вже відчинили. У дворі стояли чани, рами з натягнутою шкірою, в’язки ременів і важкий дерев’яний підйомник. За його допомогою підіймали мокрі шкури та великі посудини. До поперечної балки кріпилася широка вантажна сітка із сиром’ятних смуг.

Француз зупинився під нею.

— Ось.

— Що?

— Ловитимемо начальника охорони.

— На живця? — запитав я.

Він подивився на Муху.

— Найменший у нас уже є.

— Дуже смішно.

Сітка висіла складена біля балки. Ми опустили її, розправили й знову підняли так, щоб вона трималася на одному дерев’яному штирі. Якщо його висмикнути, важкі смуги впадуть униз. Цього було замало, щоб надовго втримати Ракха, але кілька секунд ми матимемо.

— Треба заманити його сюди, — сказав я.

Муха вже прямував до виходу.

— Я приведу.

— Що скажеш?

— Нічого. Побачу — побіжу.

— А якщо він кине в тебе спис?

Муха зупинився.

— У нього немає списа.

— Візьме.

— Тоді побіжу швидше.

Він зник за рогом.

Ми з Французом сховалися по різні боки двору. Я тримав мотузку, з’єднану зі штирем. Француз приготував кілька широких ременів. Усе виглядало так безглуздо, що могло спрацювати лише раз.

Минула хвилина.

Потім іще одна.

— Не знайшов? — прошепотів я.

— Або знайшов не того.

З-за стіни долинув крик.

Муха вискочив у двір. За ним біг Ракх.

Муха рухався швидко, але Ракх його наздоганяв. Він зрозумів, що полонений утік, і не став кликати інших. Напевно, вирішив упоратися сам.

— Сюди! — крикнув я.

Це було зайве. Муха й без того мчав просто під сітку.

Він проскочив між чанами, пригнувся й упав на землю. Ракх зробив іще один крок.

Я смикнув мотузку.

Штир вилетів. Сітка впала Ракхові на плечі й голову. Він похитнувся, але втримався на ногах. Шкіряні смуги обплутали руки, проте за мить він уже рвав їх, наче тонкі мотузки.

Француз кинувся збоку й затягнув ремінь на його правій руці. Я навалився на ліву. Муха схопився на ноги й спробував зняти браслет.

Ракх заревів, випростався й поскидав усіх трьох.

Я вдарився спиною об чан. Француз відлетів до рами зі шкірою. Муха втримався на ногах, але Ракх схопив його вільною рукою за туніку й підняв майже над землею.

— Рр-ха! — крикнув він.

— Не рр-ха! — випалив Муха.

Ракх на мить завмер.

Цього вистачило Французові. Він підхопив довге дерев’яне руків’я, просунув його між ременями й повернув. Петля на руці Ракха затягнулася. Я знову навалився з другого боку. Ракх відпустив Муху й спробував вирвати важіль.

Муха обома руками вхопився за браслет.

Застібки на ньому не було. Пристрій суцільним кільцем охоплював зап’ясток.

— Не знімається!

— Поверни!

— Куди?

— Звідки я знаю!

Ракх смикнув рукою. Француз випустив руків’я. Ще кілька секунд — і він звільниться.

Я притиснув темну вставку на внутрішньому боці браслета. Кільцем пробігла синя лінія. Пристрій розімкнувся.

Муха зірвав його з руки.

— Є!

Ми відскочили.

Ракх розірвав залишки сітки й підвівся. На його обличчі не було страху. Лише лють і така ображена гідність, наче троє хлопчаків не просто на нього напали, а порушили всі закони світу.

Француз наставив на нього дерев’яне руків’я.

— Не рухайтеся, будь ласка.

Ракх ступив уперед.

— Він однаково не розуміє, — сказав я.

— Зате я ввічливий.

Муха надягнув браслет і приклав його до пластини на воротах майстерні. Стулки почали зачинятися.

— Швидше!

Ми вискочили в зовнішній прохід. Ракх кинувся слідом, але ворота зійшлися перед ним. Він ударив у них плечем. Дерево здригнулося.

— Довго не витримають, — сказав Француз.

— Зате ми його не зв’язали.

— Дуже шляхетно.

Зсередини долинув новий удар.

Ми побігли.

Браслет Ракха відчиняв майже все. Перші двері, на яких ми його випробували, відгукнулися зеленим світлом. Другі теж. Навіть службовий прохід під центральною будівлею виявився доступним.

— Начальник охорони, — сказав Француз. — Перша людина після богині.

— Потім радітимеш. Зараз він вибиває ворота.

Муха вів нас до жіночого крила. Дорогу він знав краще: весь попередній день носив харчі між кухнями й складами. Ми пройшли крізь прохолодну комору, спустилися вздовж водяного каналу й опинилися біля пральні.

Робота вже починалася. У дворі стояли великі чани, жінки розвішували тканину, тягали кошики й розпалювали піч для нагрівання води. Ная була біля дальнього навісу. Побачивши нас, вона спершу не повірила власним очам, а тоді кинула кошик і побігла назустріч.