Розділ 26

Цвях був короткий, кривий і геть не скидався на інструмент, яким можна відчинити двері. Француз крутив його в пальцях, розглядав розплющену голівку й час від часу прикладав до щілини між дошками.

— У кіно замки шпильками відмикають, — сказав він.

— У тебе є шпилька?

— Немає.

— Тоді відмикай цвяхом.

— Добре міркуєш. Одразу видно — керівник.

Двері замикалися ззовні звичайним дерев’яним засувом. Ми чули, як охоронець засунув його після вечері. Сам засув був приблизно на рівні грудей, але між дошками залишалася вузька щілина. Якби просунути туди щось довге й загнуте, можна було б спробувати підняти брус із залізної скоби.

Цвях виявився надто коротким.

Ми відірвали смужку тканини від внутрішнього краю Французової сорочки й прив’язали цвях до її кінця. Вийшло щось середнє між рибальським гачком і зброєю людини, яку вигнали навіть із найбіднішої розбійницької ватаги.

— Якщо виберемося, поставимо йому пам’ятник, — сказав я.

— Із заліза.

— Залізо в Аріадни на обліку.

— Тоді з дерева. У нас уже майже є другий розряд.

Ми ще дужче зігнули цвях, б’ючи по ньому каменем, а потім просунули гачок у щілину. Перша спроба закінчилася тим, що він зачепився за край дверей. Друга — тим, що смужка тканини розв’язалася і цвях мало не впав назовні. Француз устиг підхопити його двома пальцями.

— Оце зараз було б прикро.

— Не галасуй.

— Я вже навіть навчився лаятися мовчки.

За пів години ми зрозуміли, що намагаємося підняти засув не з того боку. Ще за пів години знайшли потрібну залізну скобу. Цвях кілька разів ковзнув по дереву, одного разу зачепився, але зірвався. У Француза від напруження тремтіли руки.

Ми мінялися. Один тримав тканину натягнутою, другий притискався вухом до дверей і намагався за звуком визначити, де саме лежить брус. Нарешті гачок зачепився за нижній край засува.

— Є, — прошепотів Француз.

— Тягни вгору.

— Сам знаю.

Засув піднявся на товщину пальця й знову впав.

Ззовні пройшов охоронець.

Ми завмерли. Цвях залишився висіти у щілині. Кроки наблизилися й зупинилися біля дверей. Хтось торкнувся засува. Француз обережно відпустив тканину. Цвях тихо вдарився об дошку.

Охоронець постояв ще кілька секунд, а потім пішов далі.

Ми видихнули лише тоді, коли кроки стихли.

— Він почув, — сказав я.

— Вирішив, що миша.

— Залізна?

— Тут Аріадна. У неї, мабуть, навіть миші з інструментами.

Друга спроба виявилася вдалішою. Ми підняли засув і втримували його, поки я просовував у щілину тонку дерев’яну тріску, знайдену біля стіни. Тріска лягла під брус і не дала йому відразу впасти. Потім довелося пересунути гачок ближче до краю й потягнути вбік.

Засув повільно поповз по скобі.

Кожен скрип здавався гучнішим за шум моря.

Коли край бруса вийшов із кріплення, Француз не втримав його. Засув упав, але тканина пом’якшила удар. Ззовні почувся глухий стукіт.

Ми знову завмерли.

Ніхто не прийшов.

Француз обережно штовхнув двері. Вони відчинилися.

— Перший розряд, — прошепотів він.

У проході було порожньо. Ніч була тепла й безмісячна, але під навісами де-не-де горіли світильники. За майстернею темніли вози та штабелі дощок. Біля брами ходив охоронець, однак звідси він нас не бачив.

Ми повернули засув на місце й причинили двері. Якщо хтось погляне здалеку, нічого не помітить.

— Спочатку Муха, — сказав я.

Француз кивнув.

Удень Ная показувала на західну частину поселення. Там були кухні, склади, пральні й кілька службових дворів. Найімовірніше, Муху тримали десь поруч: Аріадна могла нас розділити, але навряд чи стала б виділяти кожному окрему в’язницю.

Ми пройшли вздовж стіни майстерні, сховалися за недобудованим возом і зачекали, поки охоронець біля брами поверне назад. Потім перебігли двір.

Уночі поселення мало зовсім інший вигляд. Палац височів над темними будинками, на терасах горіли рівні смуги світла. У житлових кварталах майже всі вікна згасли. Зрідка долинав дитячий плач, кашель або голоси людей, які прокинулися від спеки. Десь гавкала схожа на собаку тварина, хоча вдень ми її не бачили.

Ми пробиралися між будинками, намагаючись не виходити на освітлені доріжки. Двічі довелося ховатися. Першого разу повз нас пройшли двоє місцевих чоловіків із кошиками, другого — охоронець зі списом. Він зупинився так близько, що я бачив шви на його шкіряному взутті. Француз лежав поруч за низькою стіною й затуляв долонею власний рот.

Коли охоронець пішов, він прошепотів:

— Комар.

— Що?

— На ніс сів.

— І що?

— Тепер у нього тяжка доля.

Західний двір ми знайшли за запахом хліба й попелу. Вздовж стіни стояли великі печі, поруч — навіси з глечиками та кошиками. За ними було кілька невеликих приміщень. Двоє дверей стояли відчинені, треті були замкнені звичайним засувом.

Ми підійшли ближче.

Зсередини почулися три тихі удари.

Потім ще три.

— Муха? — прошепотів я.

— Саня?

Голос був ледь чутний.

— Тихо.

— Як ви вибралися?

— Потім.

Тут цвях не знадобився. Засув був ззовні. Француз підняв його й обережно відчинив двері.

Муха вискочив так швидко, наче весь цей час стояв біля них.

— Женька де?

— У центральній будівлі. На світанку Аріадна повезе його до «Бумера».

— Треба його витягти.

— Для цього й прийшли.

Муха мав стомлений вигляд, але був цілий. На ньому був робочий одяг, що пахнув димом і сушеними яблуками.

— Що ти робив удень? — запитав Француз, поки ми зачиняли двері.

— Тягав глечики, мив казани, носив дрова.

— Кухарський розряд отримав?

— Дуже смішно.

— А ми столяри. Можемо обмінятися грамотами.

Муха не відповів. Він увесь час дивився в бік жіночого крила.