Розділ 25

Покаранням виявилася робота.

Мене і Француза відвели до майстерні біля східної стіни. Тут виготовляли вози, дерев’яні рами, колеса, руків’я для інструментів і деталі водяних механізмів. Під довгим навісом стояли верстати, пилки, свердла, рубанки та залізні скоби. Висушені дошки були розкладені за розміром, кожен інструмент висів на своєму місці. За порядком стежив невисокий літній чоловік із сивою бородою, на лівій руці якого бракувало двох пальців.

Він подивився на нас, щось сказав охоронцеві й указав на дві важкі дерев’яні заготовки.

— Починається трудове перевиховання, — сказав Француз.

Охоронець слів не зрозумів, але тон йому не сподобався. Він показав на заготовки й коротко промовив:

— Ла.

— Саме цього я й боявся.

Ми не зрушили з місця.

Старий знизав плечима й повернувся до роботи. Не став кричати, штовхати нас чи скаржитися охоронцеві. Просто закріпив одну із заготовок на верстаті й почав розмічати її тонким вугільним стрижнем. Поруч працювало ще шестеро чоловіків. Двоє складали обід великого колеса, один свердлив отвори ручним коловоротом, решта припасовували дерев’яні деталі до залізної осі. На нас вони позирали з цікавістю, але недовго. Кожен мав свою справу.

Ми сіли біля стіни.

— І скільки страйкуватимемо? — запитав Француз.

— До перемоги.

— А що вважатимемо перемогою?

— Не знаю.

— Чудовий страйк.

Охоронець стояв біля входу, спершись на спис. Другий перебував у дворі. Дверей у майстерні не було, лише широкий прохід, але вийти непоміченими ми однаково не могли. За двором починався відкритий майданчик, далі височіла стіна, а єдину браму охороняли четверо чоловіків.

Згодом старий приніс нам два дерев’яні кухлі з водою. Поставив поруч, знову показав на заготовки й виголосив довгу фразу. Ми не зрозуміли жодного слова, проте зміст був очевидний: сидіти можна скільки завгодно, але робота сама себе не зробить.

— Непоганий начальник, — зауважив Француз.

— Ти вже збираєшся тут залишитися?

— Ні. Але порівняно з Аріадною він мені подобається більше.

Ми протрималися ще близько години. Сонце підіймалося, під навісом ставало задушливо. Чоловіки працювали, розмовляли, іноді сміялися. Ніхто не звертав на нас уваги. Сидіти без діла виявилося важче, ніж я сподівався. Ми не могли ані поговорити про втечу — охоронець стежив за кожним рухом, — ані оглянути палац, ані дізнатися, де решта.

Коли старий почав сам перевертати довгу заготовку, я все-таки підвівся й допоміг йому.

Він кивнув, наче нічого іншого й не чекав.

Француз зітхнув і встав слідом.

Нам доручили нескладну роботу: тримати дошки, переносити деталі й очищати залізні інструменти від деревного пилу. Потім старий показав, як знімати зайвий шар деревини довгим дворучним ножем. Рух здавався простим, але лезо весь час звертало вбік. Старий забрав інструмент, провів ним один раз і зняв рівну тонку стружку по всій довжині.

— Викаблучується, — сказав Француз.

Старий не зрозумів, але всміхнувся.

До полудня ми вже допомагали складати раму для воза. Дерев’яні з’єднання припасовували так точно, що залізні цвяхи майже не були потрібні. На кутах ставили скоби, вісь укріплювали просоченими олією шкіряними прокладками. Усе було продумане й неодноразово випробуване. Це не скидалося на майстерню людей, які лише вчора навчилися тримати пилку.

— Якщо так піде й далі, за тиждень отримаємо розряд, — сказав Француз.

— Який?

— Столярів другого класу.

— Не знав, що ти вмієш складати вози.

— Я й сам не знав. У школі це якось оминули.

Нам принесли обід: хліб, сир, холодне м’ясо, овочі та глечик води. Після вчорашнього напою ми спочатку обнюхали все, що можна було обнюхати. Робітники спостерігали за нами й перемовлялися. Один із них вирішив, що ми не вміємо їсти сир, і показав, як відламувати шматок.

Француз подякував йому кивком і відразу з’їв половину.

— Полон полоном, а годують добре, — сказав він.

— У цьому й проблема.

— Знаю.

Після їжі робітників ненадовго відпустили перепочити. Дехто ліг просто під навісом, інші пішли до води. Охоронці залишилися. Ми сиділи біля недобудованого воза й удавали, що обговорюємо колесо.

— Брама далеко, — тихо сказав я.

— Крізь неї не вийдемо.

— А стіна?

— Висока. Але біля шкіряної майстерні дах підходить до неї майже впритул.

Я поглянув на нього.

— Коли встиг помітити?

— Поки ти вчився стругати палицю.

— Там охорона.

— Удень. Що вночі — не знаю.

— На ніч нас замикають.

— Отже, спершу треба вибратися з кімнати.

— Учора вже вибралися.

— Тепер браслета не дадуть.

Ми замовкли, коли охоронець повернув голову. За кілька секунд він знову відвернувся.

— Потрібні решта, — сказав я.

— Особливо Женька.

— Його тримають з Аріадною.

— Отже, він знає більше за нас. Якщо вона ще не вмовила його стати міністром науки.

— Не вмовить.

— Знаю.

У дворі з’явилася група людей, які поверталися з роботи. Вони йшли від брами, вкриті світлим кам’яним пилом. Я відразу побачив Тала й Роака. Обидва несли на плечах короткі дерев’яні важелі, руки й обличчя були брудні, туніки потемніли від поту. Їх не били й не підганяли, але поруч ішли двоє охоронців.

Тал помітив нас першим. Зупинитися йому не дозволили, проте він устиг підняти стиснутий кулак. Француз відповів таким самим жестом.

Роак вишкірився на охоронця, який штовхнув його в спину, але пішов далі.

— Каменоломня, — сказав Француз. — Усе-таки не збрехала.

— Від цього легше?

— Ні.

Слідом через двір пройшли жінки з кошиками чистої тканини. Серед них була Ная. Побачивши нас, вона швидко озирнулася й почала шукати когось іншого.

— Муху, — сказав я.

Його поблизу не було.

Ная сповільнила крок. Жінка поруч щось їй сказала, і вона рушила далі. Уже біля повороту Ная озирнулася й показала на західну частину поселення. Потім торкнулася пальцями шиї — того місця, де в Мухи висіло її намисто.