Розділ 24

Уночі ніхто не спав.

Ми лежали на циновках, дослухаючись до кожного звуку в коридорі. Палац поступово затихав. Спершу перестали долинати голоси із саду, потім ущухли кроки на сходах. Десь далеко ще стукотіла вода, наповнюючи резервуар, а тоді залишився тільки рівний шум моря.

Ная обіцяла прийти, але ми не знали, чи розуміла вона сама, що збирається зробити. Вона бачила, як люди Аріадни відчиняють двері дотиком браслета, і могла вирішити, що досить торкнутися стіни будь-якою блискучою річчю. Для неї цей пристрій залишався чаклунством. Для нас — технікою, але від цього легше не ставало. Ми теж не знали, який ключ потрібен до решітки й де його взяти.

Муха сидів біля дверей, не відходячи від них ані на крок.

— Вона прийде, — повторив він уже втретє чи вчетверте.

— Прийде, — погодився Француз. — Головне, щоб не з половиною палацу.

Муха не відповів.

Женька ще раз оглянув кімнату. За день ми вже перевірили кожен камінь, кожну шпарину й усі дошки скрині. Нічого нового не з’явилося. Навіть глечики мали надто товсті стінки, щоб їх розбити й отримати гострий уламок. Дерев’яні чаші гнулися, але не ламалися.

— Якщо відчинить, одразу не біжимо, — сказав Женька. — З’ясовуємо, де Тал і Роак. Потім шукаємо вихід.

— Вони в каменоломні, — нагадав я.

— Удень. На ніч їх мають кудись повертати.

— А якщо залишають там?

— Тоді до світанку ми все одно до них не дістанемося.

Муха обернувся.

— Без них не підемо.

— Ніхто й не пропонує йти без них.

— Я просто кажу.

У коридорі почувся шерех.

Ми замовкли.

Хтось ступав босоніж — повільно, зупиняючись через кожні кілька кроків. Потім з-за повороту з’явилася Ная. На ній була темна туніка, волосся зібране ззаду смужкою тканини. Вона тулилася до стіни й раз у раз озиралася.

Муха схопився на ноги.

Ная приклала палець до губ. Цей жест вона вивчила без перекладу.

Підійшовши до решітки, вона витягла з-за пояса широкий браслет. Він був завеликий для її руки, тому Ная обмотала його тканиною. Женька відразу впізнав пристрій.

— У кого взяла?

Ная не зрозуміла. Показала на прохід, а тоді зобразила широкі плечі й кошик.

— У Хаа, — здогадався Муха.

— Вона вкрала її браслет?

Ная всміхнулася. У темряві блиснули зуби.

— Не смішно, — прошепотів Женька. — Якщо Хаа вже помітила, у нас кілька хвилин.

Ная торкнулася браслетом пластини.

Нічого не сталося.

Муха глянув на Женьку.

— Може, іншим боком.

Ная перевернула пристрій і знову приклала до стіни. Пластина на мить засвітилася жовтим, але решітка не відчинилася.

— Ключ розпізнала, — сказав Женька. — Але доступу немає.

Ная спробувала ще раз, дужче притиснувши браслет. Знову спалахнуло жовте світло.

Муха вчепився в прути.

— І що тепер?

Женька присів біля пластини. Вона була із зовнішнього боку, але майже впритул до решітки. Якщо просунути руку між прутами, до краю можна було дотягнутися кінчиками пальців.

— Нає, — покликав він і жестом попросив її зняти браслет.

Вона передала пристрій крізь решітку.

Женька оглянув його. На внутрішньому боці містилася невелика темна вставка, а вздовж краю тяглися ледь помітні світлові риски. Він надягнув браслет і приклав зап’ясток до пластини.

Знову жовте світло.

— Від людини не залежить, — сказав Француз.

— Залежить від рівня доступу. Хаа може відчиняти службові приміщення, але не замкнені кімнати.

— Дуже далекоглядно.

Женька провів пальцями по стіні довкола пластини.

— Вона встановила решітку тимчасово. Отже, під’єднала її до вже наявної системи керування дверима.

— І що?

— Могла змінити не всі налаштування.

Він знову торкнувся пластини, але цього разу не відвів руку одразу. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім жовте світло змінилося червоним.

— Чудово, — сказав Француз. — Зараз прибіжить охорона.

Женька відсмикнув руку.

— Може й прибігти.

Ная стривожено глянула в коридор.

— Ще раз, — сказав він.

— Навіщо?

— Жовтий означає, що ключ є, але команда заборонена. Червоний з’явився, коли я довше потримав браслет. Можливо, система чекає підтвердження.

— Якого?

— Іншої дії.

Він приклав браслет і водночас натиснув на пластину великим пальцем. Жовте світло. Потім двічі торкнувся її.

Решітка ледь чутно клацнула.

Ми завмерли.

Металева рама так стрімко сховалася в стіні, що Ная відскочила. Прохід відкрився.

Француз першим визирнув у коридор.

— Нікого.

Муха ступив до Наї, але вона відразу потягла його за собою. На розмови часу не було.

Ми рушили слідом. Женька залишив браслет на руці. Якщо з його допомогою вдалося відчинити решітку, він міг знадобитися й далі.

Ная повела нас не до головних сходів, а в протилежний бік. Вузький прохід тягнувся вздовж зовнішньої стіни, а потім спускався між коморами та кухнею. Світильники під стелею горіли тьмяно. Унизу пахло попелом, хлібом і вогким каменем.

На роздоріжжі Ная зупинилася. Показала праворуч, зобразила Тала й Роака, а тоді притиснула долоні одну до одної, ніби їх зв’язали.

— Вони там? — запитав Муха.

Ная кивнула.

Ми проминули ще два коридори й опинилися біля внутрішнього двору, якого не бачили вдень. Тут не було ані саду, ані фонтанів. Біля стіни стояли вози, кошики, дерев’яні короби й кам’яні брили. За двором виднілися довгі низькі будівлі. З однієї долинало хропіння.

Біля дверей сидів охоронець.

Він спав, відкинувши голову до стіни. Спис лежав поруч, на руці тьмяно світився браслет.

Француз поглянув на Наю.

— Цей теж знадобиться.

— Спершу з’ясуємо, хто всередині, — прошепотів Женька.

Ная вказала на дальню будівлю. На дверях була така сама темна пластина, тільки без решітки. Між нами та входом простягався відкритий двір. Пройти непомітно було майже неможливо.