Розділ 23

Я прокинувся від спраги.

У роті пересохло, голова гула, а тіло здавалося чужим і важким. Кілька секунд я не розумів, де перебуваю. Наді мною була рівна кам’яна стеля, у вузькому вікні — білий ранок, поруч на циновках лежали Француз і Муха. Женька вже сидів біля стіни, обхопивши коліна руками.

Кімната була та сама, у якій нас поселили ввечері, але двері змінилися.

Ззовні їх перекривала гладенька металева решітка. Не прути, вбиті в камінь, а цільна рама з тонких поперечин, надто рівних для місцевих ковалів. Замка не було. У стіну поруч входила невелика темна пластина.

— Давно прокинувся? — запитав я.

Голос прозвучав хрипко.

— Хвилин двадцять тому.

— Решта?

— Дихають.

Біля стіни стояв глечик із водою. Я підвівся, мало не впав і дістався до нього, тримаючись за камінь. Вода була прохолодна, без запаху. Женька вже пив і сказав, що все гаразд. Я однаково зробив спершу маленький ковток.

Француз опритомнів, коли я поставив глечик на підлогу.

— Я помер?

— Поки що ні.

— Шкода. Голова каже протилежне.

Він спробував сісти, застогнав і знову ліг.

Муха розплющив очі останнім. Спершу подивився на стелю, потім різко повернув голову.

— Ная?

Ніхто не відповів.

Він надто швидко підвівся, похитнувся й кинувся до решітки. Метал не піддався. Муха затряс її обома руками, покликав Наю, Тала, а потім ударив долонею по темній пластині.

Нічого не сталося.

— Тихіше, — сказав Женька. — Спершу розберімося.

— У чому розбиратися? Вона знову їх забрала!

— Ми не знаємо куди.

— От саме!

У коридорі почулися кроки. До решітки підійшов Мер. Без списа, у простому світлому одязі, з тацею в руках. На таці лежали хліб, миска з кашею, фрукти й стояв іще один глечик.

Муха відступив на крок.

— Де Ная?

Мер не зрозумів. Або вдав.

— Ная! — повторив Муха, показуючи на сусідню кімнату.

Мер промовив:

— Оо. Ная — оо.

— Що він сказав? — запитав Француз.

— Що з нею все гаразд, — відповів Женька. — Мабуть.

Мер поставив тацю біля решітки й торкнувся темної пластини браслетом. Нижня частина рами відкрилася вузькою щілиною. Він засунув їжу всередину, закрив отвір і відійшов.

— Ная! — знову крикнув Муха.

Мер зупинився, показав кудись униз і сказав кілька слів, із яких ми зрозуміли лише ім’я Аріадни.

— Аріадна прийде, — припустив я.

— Або Ная в Аріадни.

Муха знову схопився за решітку.

Женька оглянув місце, якого торкався браслет. Пластина була гладенька, без кнопок і видимих з’єднань. Він провів пальцями вздовж рами, перевірив кріплення до підлоги й стін.

— Не зламаємо, — сказав Француз.

— Я бачу.

— А якщо каменем?

— Тоді буде шум, а результату не буде. Поперечини тонкі лише на вигляд.

— Ти спробував?

Женька вдарив по решітці п’ятою. Метал майже не здригнувся.

— Тепер спробував.

Ми поїли, хоча після вчорашнього напою було важко довіряти будь-якій їжі. Голод переміг. Каша була звичайна, хліб — свіжий, фрукти — солодкі. Аріадна не збиралася морити нас голодом. Це було б надто просто й надто грубо для її способу керувати людьми.

За пів години прийшла вона сама.

Аріадна мала відпочилий вигляд. Волосся знову було зібране, одяг — суворий і темний. Зупинившись перед решіткою, вона спершу оглянула кожного, наче перевіряла дію ліків.

— Як почуваєтеся?

Француз потер скроню.

— Наче після знайомства з потягом.

— До вечора мине.

— Дуже втішає.

Муха підійшов упритул до решітки.

— Де Ная?

— У жіночому крилі. З нею все гаразд.

— А Тал і Роак?

— Працюють.

— Де?

— У каменоломні.

Муха завмер.

— Ви відправили їх тягати каміння?

— Вони здорові, ситі й перебувають разом з іншими чоловіками.

— Вони ваші бранці!

— Як і ви, якщо тобі подобається це слово.

Женька підвівся.

— Отже, тепер ви визнаєте?

— Я визнаю, що не дозволю вам піти, доки не розв’яжу проблему з хронокоптером.

— Ви вже вирішили. Хочете його зламати.

— Вимкнути.

— Яка різниця?

— Машина залишиться цілою.

— А ми назавжди залишимося тут.

— Можливо.

Вона сказала це без жорстокості, як лікар, що повідомляє неприємний діагноз.

— Ви обіцяли повернути Наю та інших, — сказав Муха.

— Я сказала, що вранці вирішу, як повернути тих, хто захоче.

— І вирішили не повертати?

— Поки що ні.

— Бо ми відмовилися жити у вас?

— Бо ви збиралися скористатися хронокоптером, який пройшов крізь моє поле. Якби ви погодилися залишитися, потреба в обмеженнях зникла б.

Француз сів, притулившись до стіни.

— Тобто свободу нам пропонували лише за умови, що ми добровільно від неї відмовимося.

Аріадна подивилася на нього.

— Ви надто швидко ділите все на свободу й рабство. Більшу частину життя людина однаково обмежена обставинами.

— Тому ви вирішили стати головною обставиною?

Вона пропустила запитання повз вуха.

Женька підійшов ближче.

— Ви вже літали до «Бумера»?

— Ні.

— Чому?

— Аеромодуль заряджається.

— Отже, полетите сьогодні.

— Так.

— Що саме збираєтеся зробити?

— Отримати доступ до системи й заблокувати перехід.

— Ви його не відкриєте.

— У мене є аварійний службовий доступ.

— Машина стара.

— Тим простіше.

Женька похитав головою.

— Не обов’язково. Старі службові моделі могли працювати на автономних ключах. Якщо ваш доступ новіший за протокол, система його не прийме.

Аріадна уважно подивилася на нього.

— Ти справді знаєш більше, ніж розповідаєш.

— А ви справді знаєте менше, ніж удаєте.

На мить між ними виникла майже професійна напруга. Не між бранцем і господинею палацу, а між двома людьми, які сперечалися про машину, котру кожен вважав зоною своєї відповідальності.