Розділ 22

Аріадна спокійно чекала на відповідь, наче вже її знала.

Ми перезирнулися. Пропозиція була надто серйозна, щоб відповісти відразу. Вона пропонувала не погостювати в палаці й навіть не перечекати тут кілька днів. Треба було відмовитися від дому, батьків, школи, друзів, від усього часу, у якому ми народилися, і прожити життя серед людей, для яких залізний ніж залишався коштовністю, а літальна машина могла належати лише істоті, сильнішій за людину.

Француз першим порушив мовчанку:

— А телевізор у вас є?

Аріадна подивилася на нього.

— Немає.

— Тоді пропозиція втрачає половину привабливості.

— Ти жартуєш, бо боїшся відповісти серйозно.

— Я жартую, бо серйозна відповідь вам не сподобається.

Женька сидів, спершись ліктями на коліна, і дивився на море. Унизу блищала вода, терасами ходили люди, у садах оберталися поливальні колеса. Усе здавалося міцним, розумним і майже мирним. Якщо забути, як сюди привезли Наю та інших, поселення справді могло видатися порятунком.

— Ви сказали, що поле вдруге нас не пропустить, — промовив Женька. — Але «Бумер» уже пройшов.

— Випадковість.

— Ви не знаєте, чому це сталося.

— Поки що не знаю.

— Отже, не можете стверджувати, що повернення неможливе.

— Я можу оцінити ризик. Хронокоптер опинився всередині поля всупереч усім відомим правилам. Це не означає, що порушення повториться за вашим бажанням.

— Але й не означає, що не повториться.

Аріадна трохи помовчала.

— Якщо поле зупинить машину під час переходу, ви не просто залишитеся тут. Руйнування може статися всередині часового контуру.

— Що означає «руйнування»? — запитав я.

— Саме те, про що ти подумав.

Француз перестав усміхатися. Муха подивився на Женьку, але той не відвів погляду від Аріадни.

— Однаково спробуємо, — сказав він.

— Знаючи, що можете загинути?

— Якщо залишимося, додому точно не потрапимо.

— Тут ви зможете прожити довге життя.

— Не своє.

Аріадна трохи нахилила голову.

— Будь-яке прожите життя стає своїм.

— У мене там мати, — сказав Француз. — Вона зараз, мабуть, усю міліцію на ноги підняла. Може, ще не вірить, що ми зникли. Може, думає, що я в когось залишився ночувати. А ви пропонуєте просто забути її, бо у вас гарний краєвид на море.

— Я не пропоную забути.

— А що тоді? Згадувати перед сном наступні п’ятдесят років?

Аріадна не відповіла.

Муха весь цей час дивився на Наю. Вона сиділа між Талом і Оррою й не розуміла слів, але відчувала, що йдеться про якесь рішення. Іноді переводила погляд із Мухи на господиню палацу.

— Я теж повертаюся, — сказав Муха. — Але спершу Ная, Тал, Роак та інші мають повернутися до Кхара.

Аріадна подивилася на жінок. Лаї сиділа біля краю тераси й поволі їла солодкий корж. Вена перебирала пальцями тканину своєї нової туніки. Орра втомлено притулилася до кам’яного стовпа. Ная трималася поруч із братом.

— Ти вирішив за них? — запитала Аріадна.

— Ви теж вирішили.

— Я пропоную їм такий самий вибір, як вам.

— Після того як зв’язали й притягли сюди?

— Тепер вони не зв’язані.

— Це нічого не змінює.

— Змінює. До прибуття сюди вони не знали, що таке життя існує. Тепер знають.

— Після хліба, теплої води й палацу будь-який вибір буде чесним, так?

— А який вибір ти вважаєш чесним? Між голодом і голодом? Між холодною печерою й іншою холодною печерою? Можливість вибирати з’являється лише тоді, коли є з чого вибирати.

Муха насупився.

— Запитайте Наю.

Аріадна повернулася до неї й заговорила місцевою мовою. Пояснювала довго, добираючи прості слова й знайомі поняття. Показувала на палац, їжу, море та майстерні, потім на північ. Ная слухала насторожено. Коли Аріадна закінчила, дівчина відразу відповіла й указала на Тала, потім далеко за гори.

— Вона хоче повернутися до батька, — переклала Аріадна.

— Ось і все.

— Для неї — так.

Аріадна поставила те саме запитання іншим жінкам. Лаї відповіла першою. Говорила швидко, показувала на свій одяг, їжу та житлові будинки внизу. Вена довго мовчала, потім вимовила кілька слів. Орра вислухала запитання й відповіла коротко.

— Лаї хоче залишитися, — сказала Аріадна. — Принаймні зараз. Вена не знає. Орра хоче повернутися.

Муха розгублено подивився на Лаї.

— Вона просто вас боїться.

— Можливо. А можливо, їй сподобалося не боятися завтрашнього голоду.

— Вона не розуміє, чого ви вимагатимете натомість.

— Жити тут. Працювати разом з іншими. Учитися.

— Працювати на вас.

— Тут працюють усі.

Француз окинув поглядом палац.

— Навіть ви?

— Навіть я.

— Малюєте картини й літаєте на особистому літаку?

— Керую поселенням, лікую людей, обслуговую обладнання, шукаю руду й джерела води, стежу за запасами, навчаю майстрів, розв’язую суперечки між родами й не дозволяю майже тисячі людей перебити одне одного через давню ворожнечу. Хочеш помінятися?

— Ні. У мене нерви слабкі.

Тал почув ім’я Кхара й почав розпитувати Наю, про що йдеться. Вона пояснила йому своїми словами. Тал вислухав, різко відповів і показав на північ. Роак його підтримав.

— Вони обоє хочуть повернутися, — сказала Аріадна.

— Отже, ви відвозите назад усіх, хто хоче, — підсумував Женька. — Решта можуть залишитися. Але тільки добровільно. Без зв’язаних рук, без охорони біля дверей і без ваших «переселень».

Аріадна довго дивилася на нього.

— А ви повертаєтеся до хронокоптера.

— Так.

— Щоб спробувати здійснити перехід.

— Так.

— Ви розумієте, що ваша машина становить небезпеку?

— Для кого?

— Для цього часу. Для мого поселення. Можливо, для всієї планети.

— Поки що небезпеку для цього часу становите ви, — сказав Женька. — Ви викрадаєте людей, даєте їм знання з майбутнього й тримаєте планету закритою, щоб ніхто не зміг втрутитися.