Розділ 20

Перші хвилини ніхто не говорив.

Аеромодуль набирав висоту широкою дугою. Галявина з «Бумером» швидко меншала, а потім зникла за деревами. Річка розгорнулася внизу мережею рукавів, островів і світлих піщаних кіс. Із такої відстані зникли і звірині стежки, і стоянки, і сліди пожежі. Земля здавалася безлюдною.

Тал і досі тримав Муху за руку. Коли апарат перестав підійматися й політ вирівнявся, він обережно відпустив її, але залишився сидіти впритул. Роак помалу відірвав спину від крісла й подивився в передній екран. Страх нікуди не зник, проте цікавість виявилася сильнішою. Перед ним уперше відкривався світ, який можна було побачити згори.

Аріадна перевела двигуни в горизонтальний режим. Гул став нижчим і тихішим, бічні канали повернулися назад. Швидкість збільшилася майже без поштовху. Ліс поплив під ними широким зеленим килимом.

— Скільки летіти? — запитав Француз.

— Трохи менше ніж дві години.

— І все це на батареях?

— На накопичувачах.

— Тобто на батареях, тільки дорогих.

— Якщо тобі так простіше.

Француз скоса глянув на Женьку.

— Я ж казав: усе електричне.

Женька не відповів. Він розглядав кабіну. Тут майже не було звичних приладів. Перед Аріадною містилася гладенька панель, на якій з’являлися лише потрібні цієї миті знаки. Деякі команди вона подавала рухами пальців, інші — короткими словами. Керування здавалося простим, але Женька розумів: ця простота могла бути оманливою. Машина сама тримала курс, висоту й рівновагу, а пілот лише вказував, чого хоче.

Муха дивився вниз. Із висоти річки й озера здавалися нерухомими, а стада — темними цятками. Іноді серед лісу відкривалися великі галявини, витоптані тваринами, іноді земля переходила в болота. Ні доріг, ні мостів, ні дахів.

— Тут узагалі є люди? — запитав я.

— Майже немає, — відповіла Аріадна. — У всій Європі зараз живе лише кілька десятків тисяч людей.

Вона сказала це спокійно, наче вже точно визначила нашу добу.

Женька зауважив:

— Ви й досі не знаєте, звідки ми.

— Знаю достатньо.

— Наприклад?

— Кінець двадцятого або початок двадцять першого століття. Звичайний одяг, дешеві складані ножі, пейнтбольне спорядження, відсутність нейроінтерфейсів. Ви знаєте Крим у сучасному вигляді, але не впізнаєте службової техніки мого часу. Водночас один із вас уміє запускати хронокоптер.

Усі подивилися на Женьку.

— Не вміє, — сказав Француз. — Він просто натискає кнопки з розумним обличчям.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

Аріадна спостерігала за ними у відбитті на екрані.

— Хто з вас активував перехід?

Женька помовчав.

— Машина вже була ввімкнена.

— Ким?

— Не нами.

— Тоді ким?

— Ми не знаємо.

— Ви опинилися біля справного хронокоптера, який хтось підготував до переміщення, і вирішили залізти всередину?

— Не зовсім.

— А як?

Француз зітхнув.

— Зараз почнеться.

— Що почнеться? — запитала Аріадна.

— Розповідь, після якої ми матимемо ще дурніший вигляд.

Женька кинув на нього застережливий погляд, але Аріадна вже почула головне. Вона не квапила. Просто чекала, продовжуючи вести машину на південь.

Мовчанка тривала недовго.

— Ми взагалі нікуди не збиралися летіти, — сказав я.

— Тоді що ви робили біля машини?

— Залізли подивитися.

— В охоронюваний службовий апарат?

— Він стояв біля Ярошинського замку, — відповів Француз. — Ми думали, що це частина якогось об’єкта. Женька знав більше, але, як завжди, говорив менше.

— Я не знав, що він спрацює.

— Звісно.

Аріадна перевела погляд на Женьку.

— Ти мав доступ до замку?

— Ні.

— Родичі серед працівників?

— Ні.

— Тоді звідки ти знав про хронокоптер?

Женька стиснув губи.

— Це інша історія.

— Вона довша за цю?

— Значно.

— У нас майже дві години.

— Однаково не зараз.

Аріадна не стала наполягати. Це здивувало Женьку сильніше, ніж тиск. Вона просто прийняла межу, наче була впевнена, що пізніше він сам усе розповість.

— Гаразд. Ви ввійшли всередину. Що сталося потім?

Ми перезирнулися. Кожен мав власну версію тих кількох секунд: люк, що зачинився, панель, яка ожила, попередження, яких ніхто не встиг зрозуміти, удар, від якого потемніло в очах. Потім — чужий час.

Француз почав розповідати першим. Робив це навмисне легко, перетворюючи катастрофу на безглузду пригоду. Муха виправляв його там, де той перебільшував. Я додавав подробиці. Женька спочатку мовчав, але поступово теж долучився, пояснюючи, що система, ймовірно, завершила вже розпочату програму переходу.

Аріадна ставила короткі запитання. Не перебивала, не звинувачувала в брехні, не поверталася раз у раз до того самого. Вона дозволяла нам сперечатися між собою й дослухалася саме до розбіжностей.

За пів години ми розповіли більше, ніж збиралися.

Вона дізналася, що нас ніхто не відправляв. Що дорослого оператора не було. Що ми й гадки не мали про часове блокування. Що назву «Бумер» машині дали самі. Що після появи в минулому система не запропонувала готового маршруту додому, а лише зберегла вихідні координати переходу.

Женька зрозумів, що сталося, надто пізно.

— Ви нас розговорили.

— Ви самі хотіли пояснити, що не становите загрози.

— Ми такого не казали.

— Сказали майже все необхідне.

Француз подивився на неї з повагою, якої не хотів показувати.

— А ви точно художниця?

— Зокрема.

— А основна професія?

— Польова кураторка.

— Це хто?

— Людина, яка стежить, щоб такі, як ви, не робили того, що вже зробили.

— Чудово стежите.

Ракх і Мер не розуміли слів, але чули інтонацію. Мер час від часу поглядав на Француза з недовірою. Ракх сидів нерухомо, наче розмова людей із майбутнього його не стосувалася.