Розділ 19

Аеромодуль з’явився над річкою, низько пройшов над водою й повернув до галявини.

Тепер ми бачили його цілком. Це була зовсім не птаха, хоч Уна й Тера не могли назвати побачене інакше. Машина скидалася на невелику кабіну з видовженим корпусом і двома поворотними двигунами обабіч. Під час зниження вони розташовувалися майже вертикально, утримуючи апарат над землею, а потік повітря пригинав траву й гнав галявиною сухе листя. Позаду кабіни кріпився порожній тепер вантажний кошик — той самий, у якому, за словами Тери, забрали жінок.

Муха побачив його й стиснув зуби.

Женька наказав усім відійти від «Бумера». Ми заздалегідь домовилися, що переговори не повинні відбуватися ані біля нашої машини, ані біля чужої. Між галявиною й річкою була відкрита ділянка з поодинокими кущами та великим пласким каменем. Сховати там людей було майже ніде, зате кожна сторона могла бачити іншу.

Кхар зрозумів задум ще до прильоту. Він привів зі стоянки Гурра й Са, але біля нас залишив тільки Тала та Роака. Решта розосередилися в лісі, не намагаючись наблизитися до аеромодуля. Ми також не брали маркерів, ножів і запальничок. Усе залишилося в «Бумері». На переговори ми вийшли без нічого.

Аеромодуль не став сідати біля сріблястого корпусу. Він опустився на другому кінці галявини, кроків за сто п’ятдесят від нас. Двигуни стихли не відразу. Спершу ослаб гул, потім уповільнилися лопаті, сховані в бічних каналах, і лише тоді над річкою знову стало чути птахів.

Люк відчинився.

Першими вийшли двоє чоловіків.

Ми вже знали їхні імена — Ракх і Мер. Вони справді були неандертальцями, такими самими широкими й сильними, як Кхар чи Гурр, але мали незвичний вигляд. На них був однаковий світлий одяг із тканини, довший за наші сорочки й коротший за плащі, шкіряні пояси та м’яке взуття. Обидва тримали короткі списи, проте наконечники виблискували не так, як кремінь. Метал або якийсь схожий матеріал.

Тал тихо загарчав. Один із цих людей тримав Наю, коли Тера тікала. Він не міг знати, хто саме, тому ненавидів обох.

Кхар поклав руку синові на плече.

Жінка вийшла останньою.

Вона виявилася не такою високою, як здавалося з розповідей, але відразу змусила інших здаватися нижчими. Не зростом — тим, як трималася. Темний одяг облягав тіло, поверх нього лежав довгий легкий плащ. Волосся було зібране назад так туго, що обличчя здавалося ще спокійнішим і суворішим; на скронях сріблилися тонкі пасма. На поясі висіло кілька предметів незрозумілого призначення, на зап’ястку було вузьке пристосування з темною поверхнею.

Вона оглянула галявину, затримала погляд на написі «ПЕРЕГОВОРИ», а потім на нас.

На її обличчі не з’явилося жодного подиву. Але я помітив, як кілька секунд вона розглядала кожного окремо. Особливо Женьку.

Муха дивився тільки на її пояс, наче сподівався побачити там червоний ніж Наї. Ножа не було.

Жінка щось сказала Ракху й Меру. Обидва поклали списи на землю біля апарата.

— Вона показує, що не нападає, — сказав я.

— Або що списи їй не потрібні, — відповів Француз.

Жінка сама пішла до середини галявини. Ми вчотирьох рушили назустріч. Кхар, Тал і Роак залишилися позаду, але досить близько, щоб бачити наші обличчя. Ракх і Мер стояли біля аеромодуля.

Ми зупинилися по різні боки плаского каменя.

Кілька митей ніхто не говорив.

Зблизька жінка мала років сорок, можливо, трохи більше. Не вродлива у звичному розумінні й не страшна. Спокійне, втомлене обличчя, тонкі зморшки біля очей. Найнеприємнішими були самі очі: сірі, уважні, оцінювальні. Так дивляться не на супротивника, а на завдання, якого ще не розв’язали.

Вона заговорила першою:

— Мене звати Аріадна Вейр.

Слова прозвучали чисто й зрозуміло. Не просто знайомою мовою — так, наче вона багато років розмовляла саме з такими людьми, як ми. Лише ритм фрази був трохи незвичний: надто рівний, без випадкових пауз.

— Женька Самохін, — відповів Женька. Потім показав на нас: — Саня Лугінський. Славко Збруєв. Олексій Мухін.

— Француз, — додав Француз.

Аріадна подивилася на нього.

— Це ім’я?

— Для друзів.

— Ми поки що не друзі.

— Я помітив.

Вона ледь помітно всміхнулася. Не тому, що їй сподобався жарт. Радше відзначила реакцію.

— Ви написали, що хочете переговорів.

— А ви вмієте читати, — сказав Муха.

Аріадна перевела погляд на нього.

— Умію.

— Тоді спершу поверніть людей.

Женька хотів його зупинити, але Муха продовжив:

— П’ятьох жінок. Наю та інших. Вони вам нічого не зробили.

Аріадна не стала вдавати, ніби не розуміє.

— Вони живі.

За нашими спинами Тал почув ім’я сестри й ступив ближче. Кхар знову його втримав.

— Де вони? — запитав Женька.

— У безпечному місці.

— Безпечному для кого?

— Для них. І для мене.

Француз тихо хмикнув.

— Чудова відповідь.

— Ви хотіли розмовляти. Я прийшла. Якщо метою було обмінятися образами, напис міг бути коротшим.

Женька підняв долоню, зупиняючи Француза.

— Тоді говоритимемо прямо. Ви напали на стоянку, приспали людей і викрали п’ятьох жінок. Перед цим ваші люди влаштували пожежу довкола нашого апарата, щоб відвернути увагу чоловіків. Ми хочемо знати навіщо.

Уперше спокій Аріадни трохи змінився. Не тому, що ми здогадалися про відвертальний маневр. Вона подивилася на згорнуті полотна біля «Бумера» й зрозуміла, що Тера встигла розповісти значно більше, ніж їй хотілося б.

— Пожежа не могла зашкодити вашій машині, — сказала вона.

— Ви це знали.

— Припускала.

— Навіщо тоді підпалили?

Аріадна подивилася на «Бумер». Величезні літери лежали на чистому сріблястому корпусі — безглузді й зухвалі.

— Я хотіла, щоб ви пішли.

— А жінок забрали на згадку? — запитав Муха.

— Мені потрібні робітники.

Відповідь прозвучала так просто, що якийсь час ми мовчали.