Розділ 18

Коли аеромодуль вийшов до моря, уже починало світати.

Ніч залишилася позаду, над степом і темними лісами. Попереду земля підіймалася нерівними пасмами, а потім різко обривалася до води. Море лежало спокійне, важке, майже чорне, лише на сході по ньому простяглася тьмяна смуга світла. Над берегом височіла гора, схожа на величезного звіра, що схилив голову до води. Її довга спина ще ховалася в затінку, але Аріадна знала кожен вигин схилів, кожну розколину й лісисту терасу.

Вона обрала це місце не тому, що воно було зручніше за всі інші. Зручніше було б збудувати базу на рівнині, ближче до відкритого простору, де легше злітати, вести спостереження й підвозити матеріали. Але двадцять років тому, вперше побачивши з повітря темний силует гори над морем, Аріадна зрозуміла, що залишиться тут. У майбутньому берег забудують, поріжуть дорогами й заповнять людьми. Зараз він належав лише морю, лісу, вітру та їй.

Палац стояв на захід від гори, на широкій терасі між скелею й берегом. Здалеку він іще не здавався завершеним. Центральний корпус облицювали світлим каменем, два бічні крила залишалися нижчими, ніж було задумано, над північною галереєю стирчали дерев’яні риштування. За стінами простягалися сади, водойми й прямі доріжки. Ближче до скелі ховалися службові будівлі, майстерні та вхід до справжньої бази — тієї частини володінь, яку Аріадна ніколи не зображувала на картинах.

Полонянки не відразу побачили море. Вони лежали у вантажному кошику, виснажені польотом, зв’язані й накриті сіткою. Лише коли аеромодуль почав знижуватися вздовж тераси, Ная підвела голову й побачила воду, що простягалася до краю світу. Вона завмерла. Інші жінки теж перестали стогнати й намагатися звільнитися. Жодна з них раніше не бачила моря.

Ракх і Мер помітили їхню реакцію. Мер усміхнувся, наче краса цього місця належала йому. Ракх не всміхався. Він і досі чекав покарання за втечу Тери.

Аеромодуль сів на кам’яний майданчик за бічним крилом палацу. Робітники зупинилися. Кілька людей, які переносили кошики з плодами, опустили голови. Двоє охоронців біля входу до майстерні стали навколішки. Аріадна вийшла, не звертаючи уваги на звичні вияви покори.

— Полонянок до нижнього приміщення. Дати воду, їжу, оглянути. Нікого не бити.

Нейрочип переклав наказ спрощеною мовою її людей. Старша над жіночими приміщеннями, широкоплеча жінка на ім’я Хаа, відразу покликала помічниць. Сітку зняли, полонянок витягли з кошика. Орра не могла стояти, Вена хиталася, Лаї озиралася з неприхованим жахом. Ная випросталася сама й подивилася на палац, людей в однаковому одязі, гладенькі кам’яні стіни та водойму, в якій відбивалося ранкове небо.

Вона не здавалася зломленою.

Аріадна затримала на ній погляд. Червоний складаний ніж лежав у кишені робочого костюма. Маленька річ зі світу, який не міг сюди проникнути, і водночас доказ того, що підлітки встигли зблизитися з місцевим родом сильніше, ніж вона припускала.

— Окремо її не тримати, — сказала Аріадна Хаа. — Але стежити.

Ная не зрозуміла слів, зате помітила ніж, коли Аріадна переклала його з кишені в руку. У її обличчі щось здригнулося. Вона впізнала подарунок.

Аріадна побачила це й остаточно переконалася: ніж належав одному з хлопців.

Полонянок повели геть. Ракх і Мер залишилися біля аеромодуля, опустивши голови. Мер тримав конфісковані крем’яні знаряддя, Ракх — рештки перерізаних петель.

— Помилку виправлено не повністю, — сказала Аріадна. — Утікачка жива. Але вночі шукати її було не можна.

Вони чекали продовження.

— Покарання не буде.

Ракх підвів очі, не повіривши.

— Буде робота. Сьогодні без відпочинку.

Він знову опустив голову. Мер полегшено видихнув.

Аріадна наказала розвантажити решту речей. Великі пластикові футляри перенесли до майстерні, предмети в чохлах — до службового сховища. Лише тоді виявилося, що серед багажу немає тубуса.

Вона сама перевірила вантажний відсік, хоча вже знала відповідь. Порожнє кріплення, у якому лежав тубус, було розстебнуте. Отже, втікачка забрала його із собою. Не довбню, не випадковий предмет для захисту, а полотна.

Аріадна згадала, що було всередині.

Краєвиди великої річки й зображення звірів майже нічого не розкривали. Але серед згорнутих робіт були види палацу, що будувався, і характерної гори над морем. Аріадна не знала, чи впізнає хтось із підлітків це місце: вони могли ніколи не бувати в Криму й не пам’ятати його краєвидів. Однак картини однаково давали їм підказку — південний берег, море, примітна гора. Разом з іншими відомостями цього могло вистачити.

Кілька секунд Аріадна стояла біля відкритого відсіку, стискаючи пальці на його краю.

Вона допустила надто багато випадковостей за один день.

Спершу неможливий хронокоптер. Потім підлітки. Потім відмова полетіти. Тепер картини, здатні привести їх до її дому.

Ракх і Мер спостерігали здалеку. Аріадна зачинила відсік і наказала їм іти працювати. Ніхто не повинен був бачити, наскільки сильно її стривожила втрата.

Червоний ніж вона віднесла до особистого кабінету. Вікна кімнати виходили на море, а всередині ще зберігався запах фарб, дерева й теплого каменю. На столі стояли незакінчений пейзаж, кілька пензлів і чаша із засохлим пігментом. Аріадна поклала ніж поруч із браслетом-сканером, розкрила лезо й оглянула клеймо на металі. Предмет був дешевий, серійний, виготовлений задовго до її народження. Жодних вбудованих систем, міток чи незвичних матеріалів. Звичайний складаний кишеньковий ніж минулих століть, приблизно двадцятого.

Саме його звичайність і робила ніж небезпечним.

Якщо хлопці справді прийшли з тієї доби, вони не могли професійно керувати хронокоптером. Отже, машина забрала їх випадково. Але випадковий перехід не повинен був подолати поле. Центральне блокування унеможливлювало саму матеріалізацію всередині закритого проміжку.

Аріадна залишила ніж на столі й спустилася до бази.