Розділ 16

Гул прокотився над лісом і зник так швидко, що ніхто не встиг визначити напрямок.

Кхар підвівся першим. Він стояв нерухомо, закинувши голову, і дослухався вже не до самого звуку, а до того, що залишилося після нього: стривожених криків птахів, шелесту листя, далекого плюскоту річки. Роак вибіг на відкритий берег, але над водою було лише темне небо з поодинокими зорями. Тал схопив спис і подивився на батька. Кхар коротко наказав йому залишатися біля «Бумера».

Ми теж повискакували з-під шкур. Після кількох годин тривожного сну тіло здавалося налитим піском, очі різало від диму й утоми. Француз машинально потягнувся по маркер, згадав, що той лежить усередині машини, і вилаявся. Женька відчинив люк, перевірив панель і переконався, що система не зафіксувала ані дотику до корпусу, ані нового часового збурення. Це трохи заспокоювало, хоча невідомий літальний апарат міг кружляти над лісом, зовсім не торкаючись «Бумера».

— Вони перевіряють, чи ми на місці, — сказав Муха.

— Або просто пролітали, — відповів Женька.

— Уночі? Над тим самим місцем?

— Я не кажу, що це випадковість. Я кажу, що ми не знаємо.

Француз вийшов на край галявини й якийсь час дивився в небо. Потім повернувся до нас.

— Якщо вони хотіли, щоб ми полетіли, то тепер побачили, що ми залишилися.

— Можливо.

— Отже, наступний хід буде їхній.

Женька скривився. Він сам сказав це кілька годин тому, але тепер фраза прозвучала як погроза. Ми не знали, коли станеться цей наступний хід: за хвилину, вранці чи через тиждень. Не знали, буде це новий напад, спроба знищити «Бумер» чи розмова.

Кхар наказав загасити зайвий вогонь. Ми залишили лише невелике вогнище, обкладене камінням, щоб зберегти жарини. Гурр і Уна ще до світанку вирушили назад на стоянку. Кхар передав через них кілька вказівок: люди не повинні розходитися поодинці, діти залишаються під скелею, вартові стежать не лише за лісом, а й за небом. Уна пішла неохоче. Вона весь час озиралася, ніби чекала знову побачити великого птаха.

Коли почало світати, ми по черзі вмилися в річці й привели себе до ладу настільки, наскільки це було можливо. Від одягу й досі тхнуло гаром. На руках залишилися дрібні опіки й подряпини. Француз обмотав долоню смужкою тканини, бо пухир від учорашнього опіку луснув. Муха майже не розмовляв. Він сидів біля води, тримав пальцями Наїне кістяне намисто й дивився на протилежний берег.

Тал був поруч. Іноді він вимовляв ім’я сестри, показував униз за течією чи в небо, але ніхто з нас не міг дати йому відповіді. Кхар заборонив синові вирушати на пошуки, не маючи сліду, проте втримувати його біля «Бумера» ставало дедалі важче. Роак теж хотів діяти. Він кілька разів обходив галявину, перевіряв лісові стежки, повертався роздратований і знову починав усе спочатку.

Їжу принесли зі стоянки ще ввечері. Залишалося трохи вареного м’яса, кілька корінців і два коржі з розтертого насіння, більше схожі на підсушену кашу. Ми поділили все порівну. Кхар наполіг, щоб частину залишили на вечір. Він явно готувався до того, що очікування може затягтися.

Воду закип’ятили в одній із нових чаш, яку приніс Гурр. Посудина була товста, крива й уже вкрилася сіткою дрібних тріщин, але трималася. Поки каміння нагрівалося у вогні, Женька знову оглядав гладенькі зрізи на колодах. Вимірював їх пальцями, шукав сліди нагрівання й намагався зрозуміти, яким інструментом працювали.

— Електричний різак, — припустив Француз.

— Чому саме електричний?

— Бо майбутнє. Там усе електричне.

— Дуже наукове пояснення.

— А в тебе є краще?

Женька провів нігтем по поверхні зрізу. Деревина трохи потемніла лише біля самого краю, майже непомітно.

— Може, термічний інструмент. Але температура була дуже високою й діяла швидко. Дерево не встигло обвуглитися глибше.

— Тобто вони з майбутнього?

— Тобто в них є добрий різак.

— Женю, якщо ти ще раз скажеш, що це нічого не доводить, я вдарю тебе цією колодою.

— Це доводить наявність інструмента. А не рік його випуску.

Муха підвівся від води.

— Яка різниця, звідки вони? Вони забрали Наю. Нам треба змусити їх повернутися.

— Яким чином? — запитав Женька.

— Вони вже поверталися вночі.

— Ми лише чули апарат.

— Отже, вони спостерігають. Якщо спостерігають, треба їм щось показати.

Ця думка змусила нас замовкнути.

Досі ми думали лише про те, як захищатися та як знайти слід. Але якщо невідомі справді стежили за «Бумером», машина була єдиним місцем, на яке вони неодмінно знову подивляться. Її сріблястий корпус добре видно з повітря. Будь-який знак на ньому помітять раніше, ніж людей під деревами.

— Що показати? — запитав я.

— Що ми хочемо поговорити, — відповів Муха.

Француз хмикнув.

— Намалюємо білий прапор?

— Чим?

— Простирадлом, якого в нас немає.

Женька подивився на «Бумер», потім на пейнтбольні кульки, що залишилися всередині.

— Можна написати.

— На корпусі фарба не тримається, — нагадав я. — Навіть після влучань стікала.

— Отже, треба з чимось змішати.

Ми дістали кілька кульок і розчавили їх на пласкому камені. Яскрава фарба мала майже безглуздий вигляд серед золи, трави й первісних знарядь. Француз спробував провести нею по корпусу пальцем. На поверхні з’явилася смуга, але відразу зібралася в дрібні краплі й почала сповзати. За хвилину майже нічого не залишилося.

Тал спостерігав за нами, потім щось сказав Роаку. Той дістав зі шкіряного мішечка темний липкий шматок, загорнутий у шкуру. Француз узяв його, понюхав і скривився.

— Що це?

Роак показав на спис. Біля основи крем’яного наконечника виднілася така сама чорна маса. Нею заповнювали щілини між каменем і древком, а згори все стягували жилою.

— Клей, — сказав я.

Женька відламав маленький шматочок і нагрів біля жарин. Маса стала м’якою, заблищала й запахла димом, смолою та чимось гірким.