Розділ 15

Ная опритомніла від болю в плечах.

Руки були стягнуті за спиною м’якою, але міцною петлею. Вона лежала на боці, притиснута до інших жінок, і спершу не розуміла, чому тремтить земля. Потім над головою завив вітер, великий птах хитнувся, і все всередині Наї стиснулося. Вона згадала білий дим, людей, що падали, чужу жінку з гладеньким обличчям і двох чоловіків у тонких однакових шкурах. Згадала, як намагалася дістатися до Тала, але ноги перестали слухатися. Останнім перед темрявою було небо, затулене крилом машини.

Тепер машина несла їх над лісом.

Крізь плетиво зовнішнього кошика Ная бачила землю далеко внизу. Дерева зливалися в зелені хвилі, річка виблискувала між ними довгою світлою смугою, відкриті луки з’являлися й зникали. Повітря било в обличчя, але випасти було неможливо: поверх тіл натягнули сітку, прикріпивши її до бортів. Поруч лежали Тера, Лаї, Орра й Вена. Тера ще не опритомніла. Орра стогнала. Лаї смикала зв’язаними руками, але петля лише сильніше впивалася в зап’ястки. Вена дивилася вниз і видавала тихий безперервний звук, наче намагалася втримати себе у світі власним голосом.

Ная не закричала.

Вона обмацала пальцями край свого одягу. Усередині, під пришитою напередодні кишенькою, залишався подарунок Мм-хи — гладенький червоний предмет, усередині якого ховався гострий метал. Чужі чоловіки обшукали їх нашвидкуруч. Забрали крем’яні ножі, кістяні шила й ремені, але маленького складаного ножа не знайшли. Він лежав плазом під швом, притиснутий до живота.

Ная торкнулася його кінчиками пальців і завмерла.

Поки птах летів, нічого зробити було не можна. Навіть якщо перерізати петлю, сітка однаково тримала їх у кошику, а внизу не було нічого, крім висоти й смерті. Вона змусила себе лежати спокійно й дивитися.

Жінка сиділа попереду. Ная бачила лише її спину, темне волосся, зібране так туго, наче вітер не мав над ним влади, і вузьку смужку світла на зап’ястку. Іноді жінка повертала голову, дивилася на показники перед собою й вимовляла короткі слова. Двоє чоловіків відповідали однаково покірно. Ная впізнала одного: саме він підняв її на стоянці й поніс до птаха. Він був дужий, широкоплечий, з обличчям людини, яку можна зустріти біля будь-якої річки чи скелі. Але рухався інакше. Не озирався без наказу. Не дослухався до лісу. Весь час стежив за жінкою.

Вони її боялися.

Це Ная зрозуміла ще до посадки.

Великий птах знизився біля широкої річки. Вода тут була така неосяжна, що протилежний берег здавався далекою темною смугою. Маленька річка, біля якої жила Ная, впадала в неї поміж острівців, очерету й піщаних обмілин. Над низьким берегом стояли вологі гаї. Далі земля здіймалася пагорбами, густо порослими деревами й травою.

Машина сіла в затінку. Вітер від її крил пригнув рослини до землі й здійняв пил. Коли гул стих, світ іще довго здавався оглухлим.

Сітку зняли. Жінок одну за одною витягли з кошика й поклали біля дерев. Тера опритомніла й відразу спробувала вдарити одного з чоловіків ногою. Той відступив, потім штовхнув її назад. Не сильно, але так, щоб вона зрозуміла: підвестися не дозволять.

Ракх і Мер витягли з вантажного відсіку кілька великих пластикових ящиків, схожих на валізи чи важкі футляри для інструментів, потім поклали поруч два довгі предмети в щільних чохлах, призначення яких Ная зрозуміти не могла. Серед них був і гладенький пластиковий тубус. Усе це вивантажили, щоб полегшити машину перед наступним польотом.

Ная стежила за нею й намагалася зрозуміти, навіщо їх забрали. Жінка дивилася на них не як мисливець на здобич. Не вибирала м’яса, не шукала прикрас, не торкалася облич і тіл. Вона дивилася так, як Кхар оглядав місце для нової стоянки: що тут згодиться, що заважатиме, що треба перенести.

Це було гірше за лють.

Ная знала лють. Знала голодного звіра, ворожого мисливця, хвору жінку, яка втратила дитину. Усе це мало запах, звук і зрозумілу причину. У чужій жінці не було нічого зрозумілого. Вона могла забрати людину в небо, а потім говорити про неї так, наче та вже їй належала.

Коли речі вивантажили, жінка вказала на полонянок і вимовила короткий наказ. Потім показала на ліс. Чоловіки кивнули.

Вона піднялася в машину сама.

Ная побачила, як її люди провели господиню поглядами. Один із них опустив голову ще до того, як машина відірвалася від землі. Вони не просто слухалися. Вони боялися помилитися.

Великий птах злетів і подався на північ. Гул швидко розчинився над лісом.

Чоловіки залишилися вдвох.

Спочатку вони пильно охороняли полонянок. Один стояв біля речей, другий ходив між деревами, перевіряючи околиці. Потім сонце піднялося вище й стало спекотно. Полонянки просили води. Орра почала плакати від болю у зв’язаних руках. Чоловік, якого звали Ракх, напоїв їх по черзі, не розв’язуючи. Другий — Мер — сів у затінку й притулився спиною до ящика.

Між собою вони говорили коротко. Ная розрізняла окремі звуки, але майже нічого не розуміла. Кілька слів нагадували накази жінки: «тха», «ла», «уру». Воду вони називали «уру», хоча рід Наї говорив інакше. Певно, жінка дала їм свої слова так само, як дала одяг і взуття.

Ракх кілька разів дивився на Наю. Вона дивилася у відповідь, не опускаючи очей. Він відвертався першим.

День тягнувся повільно. Сонце рухалося над річкою, тіні коротшали, а потім почали знову видовжуватися. Над водою літали птахи. В очереті щось велике ввійшло у воду й довго фиркало, сховане рослинами. Удалині засурмив давній слон. Чоловіки відразу насторожилися, підняли списи й подивилися туди, хоча тварина була далеко. Отже, вони не перестали боятися світу, попри небесного птаха й гладенькі речі.

Ная лежала поруч із Терою. Їхні плечі торкалися. Решта жінок сиділи трохи далі, зв’язані за щиколотки спільною довгою петлею. Тера повільно повернула голову.

— Ная.

Ная подивилася на Ракха. Він стояв обличчям до річки. Мер сидів біля речей і вже кілька разів заплющував очі.