Розділ 14

Аріадна побачила хронокоптер ще до того, як аеромодуль почав знижуватися.

З висоти він здавався сріблястим уламком, що лежав на зеленій смузі біля річки. Машина стояла трохи похило, наче після жорсткої посадки, але довкола не було ні вирви, ні випаленої землі, ні слідів руйнування. Лише прим’ята трава, кілька смуг на м’якому ґрунті й темні відбитки ніг, що вели до лісу.

Аріадна не відразу наказала знижуватися.

Вона зробила над цим місцем два широкі кола. Потім третє — нижче й повільніше. На бічному екрані змінювалися зображення в різних діапазонах: температура корпусу, залишкове поле, тиск під обшивкою, хімічний склад повітря довкола. Показники суперечили одне одному лише в одному: машина існувала.

Вона не могла існувати.

Центральний блок працював. Заборона трималася. Її поле охоплювало всю планету й закривало часовий проміжок на десятки тисяч років в обидва боки від точки базування. Жоден штатний апарат, жодна рятувальна капсула, жодна експериментальна платформа не могла матеріалізуватися всередині цього простору. Не тому, що системі забракло б енергії. Заборона не була стіною, яку можна пробити потужнішим двигуном. Вона змінювала саму можливість виходу.

І все-таки внизу стояв хронокоптер.

— Нижче, — сказала Аріадна.

Мер, який сидів у задній частині кабіни, торкнувся панелі. Два підіймальні гвинти змінили кут, аеромодуль уповільнився й завис над галявиною. Ракх нахилився до прозорого борту й тихо видихнув. Він не розумів, що бачить перед собою. Для нього срібляста машина була таким самим небесним створінням, як і транспорт Аріадни, тільки чужим, нерухомим і через це ще небезпечнішим.

— Тха, — сказала вона.

Ракх відразу відсунувся.

Аріадна посадила аеромодуль не біля хронокоптера, а на відкритій ділянці за сотню кроків від нього. Двигуни стихли. Після рівного гулу тиша лісу здавалася надто повною. Десь над водою кричав птах, у траві сюрчали комахи, з боку дерев долинав шелест листя. Жодного людського голосу.

Вона вийшла першою.

На ній були темний робочий костюм, тонкий плащ і пояс із кількома приладами. Темно-каштанове волосся, майже чорне в затінку, було туго зібране позаду; срібні пасма на скронях блиснули на сонці. На правому зап’ястку світилася вузька смуга службового інтерфейсу. Аріадна зупинилася біля аеромодуля, оглянула галявину й лише тоді дозволила вийти Ракху та Меру.

Обидва були озброєні короткими списами й ножами. На них були однакові світлі накидки, пошиті за взірцем, який придумала сама Аріадна: досить прості, щоб не заважати рухатися, і досить незвичні, щоб вирізняти її людей серед інших. На ногах — м’які високі черевики. Колись її забавляло, що давні мисливці в них скидалися на воїнів із театральної вистави. Тепер це дратувало. Усе, що ще вранці було частиною впорядкованого нею світу, раптом стало вразливим.

Вона підійшла до хронокоптера не ближче ніж на десять кроків і зупинилася.

Корпус належав старій службовій моделі. Не тій добі, з якої прийшла вона сама, а значно давнішій. Аріадна впізнала конструкцію за формою кормового блока, глухим швом люка й розташуванням зовнішніх аварійних вузлів. Такі машини вважалися застарілими ще тоді, коли вона проходила підготовку. Їх використовували на локальних охоронних контурах, для переміщень на невеликі історичні проміжки й під час робіт, де втрачати дорогий новий апарат було небажано.

Це знання не допомогло.

Вона ввімкнула сканер.

Прилад не показав їй ані імен, ані зображень екіпажу, ані запису того, що сталося. Він визначив лише залишкове поле, приблизний час матеріалізації, температуру внутрішніх систем і наявність свіжих біологічних слідів біля люка. Людей було кілька. Судячи з розміру кроків — можливо, четверо. Один слід відрізнявся від решти коротшим кроком, але впевнено визначити вік за такою картиною було неможливо.

Люк був замкнений.

Аріадна не торкнулася його.

Аварійний службовий доступ міг існувати, але апарат був надто старий, а його походження — надто незрозуміле. Якщо це пастка, спроба зламати замок могла знищити не лише машину. Якщо всередині була автоматична система захисту або інформаційний маяк, будь-який вплив міг повідомити майбутньому, що апарат знайшли.

Але звідки могло взятися це майбутнє, якщо перехід був закритий?

Вона обійшла хронокоптер. Ракх і Мер рухалися слідом на відстані, намагаючись не наближатися до сріблястого корпусу. На землі Аріадна побачила чотири доріжки слідів, що вели в бік лісу. Поруч були широкі відбитки босих ніг, глибші й важчі. Місцеві вже підходили до машини. Можливо, зустрілися з екіпажем.

— Живі, — тихо сказала вона.

Ракх не зрозумів слова, але почув тон і насторожився.

Якщо екіпаж був живий, він міг повернутися. Якщо екіпаж навмисне прийшов із майбутнього, отже, Аріадну знайшли. Якщо машина проникла випадково, слідом могли з’явитися інші. І в обох випадках двадцять років, витрачені на створення нового ладу, могли скінчитися за один день.

Убити невідомих було найпростішим рішенням.

Ця думка прийшла холодно й ясно. Аріадна не злякалася її, але й не прийняла. Вона не була вбивцею. Застосовувала силу, коли люди не залишали їй вибору; карала, ізолювала, позбавляла привілеїв, іноді відправляла непокірних до каменоломень. Кілька людей загинули, чинячи опір. Ще кілька — від ран, які не вдалося вилікувати. Але вона ніколи не починала з убивства.

До того ж смерть екіпажу нічого не пояснить. Якщо їх прислали, прийдуть інші. Якщо машина з’явилася через збій, знищення свідків не усуне самого збою.

— Назад, — сказала Аріадна.

Вони повернулися до аеромодуля. Вона підняла машину над деревами й повела вздовж слідів — не просто над ними, а широкими дугами. На малій швидкості аеромодуль було чути здалеку, тому Аріадна кілька разів сідала на відкритих ділянках і продовжувала спостерігати із землі. Цифровий візор давав змогу розрізняти рухи на відстані, але не перетворював ліс на прозору мапу. Дерева затуляли людей. Тіні заважали. Іноді вона бачила лише дим над кронами, іноді — шматок стежки чи постать між стовбурами.