Розділ 13

Рішення залишитися нічого не вирішувало.

На кілька хвилин нам стало легше лише тому, що суперечка скінчилася. Потім з’ясувалося, що ми стоїмо посеред вигорілої галявини, не знаємо, куди повезли п’ятьох жінок, скільки було нападників, звідки вони з’явилися й навіщо намагалися налякати нас багаттям. Єдине, що ми мали, — справний «Бумер», кілька ідеально розрізаних колод і розповідь Уни, складену із жестів, імен та страху.

Кхар діяв швидше за нас. Він покликав Гурра, Са та інших чоловіків, промовив кілька коротких фраз і почав розподіляти людей. Сперечатися з ним ніхто не став. Більшість мала повернутися на стоянку: перевірити тих, кого приспали, посилити охорону, не дозволити дітям розбігатися й з’ясувати, чи не зник іще хтось. Гурр явно хотів залишитися біля сина й невідомої небесної загрози, але Кхар відіслав його назад. На галявині залишилися сам Кхар, Тал і Роак. Са пішла останньою. Перед відходом вона обійшла край згарища, уважно оглянула землю й показала Кхару кілька слідів, яких ми спочатку не помітили.

Сліди були дивні. Поруч із широкими босими відбитками наших знайомих виднілися неглибокі вм’ятини правильної форми. Не голі ступні, не м’які шкіряні обмотки й не наші кросівки. Той, хто тут працював, носив взуття з рівною підошвою. У двох місцях на вологій землі залишилися паралельні лінії, наче хтось протягнув важкий предмет або поставив на землю вузький кошик. Далі траву витоптали, жарини й вода змішалися із землею, і сліди губилися.

Са вказала на них, а тоді на небо.

— Вона думає, що вони сюди прилетіли, — сказав Француз.

Женька присів і виміряв відбиток долонею.

— Або принаймні один із них. Уна розповідала про жінку та двох чоловіків. Чоловіки були схожі на місцевих, тільки в одязі. Отже, широкі сліди могли належати їм, а ці — жінці.

— Вона що, сама колоди тягала? — запитав Муха.

— Не обов’язково. Тут усе перемішалося.

Са ще раз показала на ліс і заперечно похитала головою. Слідів, що вели далеко між деревами, вона не знайшла. Люди з’явилися поблизу галявини або спустилися просто на неї. Після цього вона торкнулася кулаком грудей Кхара, подивилася на Тала й пішла слідом за іншими.

Ми зачинили люк «Бумера», але не заблокували його остаточно. Женька перевів внутрішні системи в режим очікування, вимкнув готовність до стрибка й вивів на панель попередження про будь-який дотик до корпусу. Наскільки надійним було таке попередження проти людей, здатних одним рухом розрізати дерево, ніхто не знав. Маркери, маски, решту кульок і все зайве ми прибрали всередину. Ножі й три запальнички поки що залишили при собі. Рюкзаки склали біля люка, щоб у разі небезпеки не шукати їх по всій галявині.

Кхару не сподобалося, що металева машина залишилася без людини всередині. Він кілька разів обійшов її, торкнувся корпусу, подивився на ліс і жестами запропонував утворити довкола коло охорони. Женька погодився. Кхар і Роак зайняли протилежні боки галявини, Тал залишився ближче до нас. Ми ж спершу вирішили оглянути все місце, поки остаточно не затоптали сліди.

Слідів боротьби не було. Ніхто не намагався зламати люк, ударити по корпусу чи залізти нагору. Деревину навалювали швидко, але не зовсім безладно: важкі частини клали внизу, сухі гілки й траву — вище, біля борту залишали достатньо щілин для повітря. Той, хто влаштовував пожежу, знав, як розпалити велике багаття. Однак з одного боку деревина лежала значно щільніше, а з другого її наче кидали поспіхом.

— Вони квапилися, — сказав Француз.

— Бо побачили нас? — запитав я.

Він подивився в бік стежки.

— Звідси ліс закриває дорогу майже до самої галявини. Якщо в них був спостерігач угорі, могли помітити. Якщо ні — почули б нас надто пізно.

Женька знайшов місце, де молодий сухий стовбур зрізали майже при самій землі. Зріз був такий самий гладенький, але довкола не лежало ані трісок, ані тирси. Трава біля пня не обгоріла.

— Різали тут, — сказав він. — Отже, частину деревини брали просто біля галявини. Решту принесли заздалегідь або з лісу.

— Навіщо заздалегідь готувати багаття, яке однаково нічого не зробить машині?

— Ми поки що не знаємо, чи вони це знали.

— Люди з літальною штукою й різаком не знають, що хронокоптер не горить?

Женька не відповів. Він дедалі частіше мовчав перед тим, як сказати щось важливе, наче перевіряв власну думку на міцність.

Ми знайшли ще один слід — вузьку смугу почорнілої трави, що тягнулася від багаття на кілька кроків. Там валялася порожня обвуглена гілка, якою, ймовірно, переносили вогонь. Жодного пристрою, запалу чи залишків горючої рідини не було. Підпалювали звичайним полум’ям. Це теж не в’язалося з досконалою технікою. Той, хто міг прорізати стовбур, вирішив розпалити багаття, як будь-яка місцева людина.

До полудня дим майже розвіявся. Сонце нагріло мокру землю, і над галявиною піднявся важкий запах золи, розпареної кори й гару. Від нас самих пахло не краще. Обличчя й руки були чорні, одяг просяк димом, волосся злиплося. Після вчорашнього падіння у воду я щойно встиг висохнути, а тепер знову мав такий вигляд, ніби мене витягли з пічної труби.

Муха першим заявив, що в такому вигляді більше не може думати.

— А це як пов’язано?

— Коли в тебе зола рипить на зубах, усі думки однакові.

Річка була поруч, але Кхар довго не дозволяв нам відходити від машини. Лише коли Женька показав, що купатимемося по двоє, а решта залишаться біля «Бумера», він погодився. Першими пішли Француз і я. Вода виявилася холоднішою, ніж здавалося під сонцем. Ми зняли одяг за кущами, замочили його біля берега й почали терти золою, як бачили на стоянці. Потім додали трохи масної глини. Вийшло щось середнє між пранням і спробою остаточно зіпсувати все, що на нас було.

— Ти впевнений, що зола очищує? — запитав Француз, розглядаючи сорочку, яка стала сірою.

— Вона має зв’язувати жир.

— До цього в мене не було жирної плями.