Розділ 12

Уранці ніхто не намагався нас затримати.

Мабуть, Кхар іще ввечері зрозумів, що ми підемо. Етта теж зрозуміла. Са, Гурр, Тал, Ная — усі. Вони не знали, куди саме ми зникнемо й що означає для нас «додому», але бачили наші жести, погляди в бік річки й те, як Женька ще вночі кілька разів перевіряв рюкзак. У цьому світі відхід не потребував довгих пояснень. Люди з’являлися, залишалися біля вогню, ділили їжу, а потім ішли за звіром, по воду, до іншої стоянки або просто тому, що далі залишатися було не можна.

І все-таки прощання вийшло довгим.

Стоянка прокинулася раніше за сонце. Під кам’яним навісом іще трималася нічна прохолода, а зовні верхівки дерев уже світилися. Дим від багать тягнувся вздовж скелі тонкими смугами. Пахло вологою золою, копченим м’ясом, рибою й кислим відваром із плодів. Ми їли мовчки: по шматку оленини, трохи вчорашньої риби й тепла вода з грубої чаші, яку Етта вже вважала звичайною річчю, хоча два дні тому такої чаші на стоянці взагалі не існувало.

Поки ми збиралися, довкола помалу почали з’являтися люди. Не натовпом, не шикувалися, щоб провести нас. Хтось приносив ремінець, хтось — шматок сушеного м’яса, хтось просто підходив, дивився й відходив. Урятований учора хлопчисько тицьнув мені маленький крем’яний відщеп із гострим краєм. Мабуть, це була цінна річ, бо мати відразу сердито щось йому сказала. Він притиснув відщеп до грудей, подумав, а потім однаково простягнув його знову.

Я взяв.

— Дякую.

Слова він не зрозумів, зате всміхнувся.

Француз перевірив Талову списометалку, підтягнув шкіряний ремінець біля гачка й іще раз показав рух. Тал повторив. Тепер дротик лягав в упор правильно, рука рухалася плавніше, а сам Тал уже не дивився на Француза перед кожним кидком. Він зрозумів принцип і тепер лише відточував уміння.

— За місяць ти й сам не збагнеш, як раніше полював без неї, — сказав Француз.

Тал почув своє ім’я в його голосі, всміхнувся й торкнув Француза кулаком у плече.

Француз відповів так само.

Женька довго показував Кхару, що не можна ставити сиру посудину просто в сильне полум’я. Потім перевірив коптильню й разом із Гурром полагодив одну з потрісканих глиняних стінок. Са вже зшивала нову накидку тоншим швом, ніж раніше. Побачивши Женьку, вона підняла шматок шкіри й навмисне розтягнула. Шов витримав.

— Та зрозуміли ми, що ти краща, — сказав Муха.

Са подивилася на нього й фиркнула.

Муха знайшов в одному з рюкзаків кілька мішечків із пейнтбольними кульками. Ми однаково не могли забрати із собою все, що набрали перед грою. Частину кульок уже витратили на кішок, частину — на малюнки, але залишалося ще багато. Місцеві вподобали їх не як боєприпаси, а як фарбу. Вони давно знали вохру, вугілля, розтерті мінерали й рослинні соки, але всередині маленьких гладеньких оболонок ховалися кольори, які тут майже не траплялися: яскраво-зелений, синій, жовтий, червоний.

Муха поклав перед Еттою кілька жмень кульок і показав, що їх не можна їсти. Потім розчавив одну між камінням. Фарба бризнула на пласку плиту. Діти відразу потяглися ближче. Етта одним рухом відігнала їх і сама обережно торкнулася кольору пальцем.

— Для малюнків, — сказав Муха, проводячи лінію по каменю.

Ная сиділа навпроти й спостерігала. Вона вже знала, що кульки лускають, але все одно кожен колір зустрічала як щось нове. Муха відклав для неї кілька зелених і синіх. Ная зібрала їх у маленький шкіряний мішечок і сховала при поясі.

— Тільки не розчавлюй усі відразу, — сказав він. — Потім пошкодуєш.

Вона не зрозуміла, але кивнула з такою серйозністю, ніби отримала важливий наказ.

Запальничок у нас було чотири. Ми вирішили залишити одну, майже повну. Не Кхару й не Талу, а Етті. Вона відповідала за вогонь, воду, дітей і хворих, а отже, найменше скидалася на людину, яка підпалюватиме суху траву просто заради розваги.

Навчання забрало несподівано багато часу.

Етта розуміла, що вогонь з’являється з маленького предмета, але рух пальців давався їй не відразу. Вона надто сильно тиснула на коліщатко або відпускала кнопку газу раніше, ніж з’являлася іскра. Перша спроба закінчилася нічим. Удруге запальничка клацнула, але полум’я не спалахнуло. За третім разом у неї в руці зайнявся маленький вогник.

Від несподіванки Етта мало не впустила запальничку.

Діти відсахнулися. Один зі старих захоплено вигукнув. Навіть Кхар повернув голову.

Етта загасила полум’я, подивилася на нас і спробувала знову. Цього разу вийшло відразу. Вона не всміхнулася, але її обличчя стало таким зосередженим, ніби в маленькому пластиковому корпусі їй передали не вогонь, а відповідальність за весь рід.

Женька показав, що запальничку не можна тримати в полум’ї, кидати в багаття чи залишати дітям. Потім указав на звичайні жарини й трут, далі на запальничку, а руками зобразив небезпеку, поспіх і дощ. Лише тоді. Коли треба швидко.

Етта повторила жест і сховала запальничку в глибокому шкіряному мішечку під накидкою.

Залишався ніж.

Муха тримав свій складаний ніж на долоні й ніяк не міг наважитися.

Це був не дорогий ніж. Звичайний складаний, із потертою червоною ручкою, невеликим лезом, відкривачкою й шилом, яким він ніколи до пуття не користувався. Удома такий можна було загубити, забути в сараї, обміняти на касету або просто викинути, якщо зламається пружина. Тут він коштував більше за все, що могло належати одній людині.

Ная дивилася спершу на ніж, потім на Муху.

— Ти впевнений? — запитав Женька.

— Так.

— Він нам іще може знадобитися.

— У вас залишаться три.

— Це не відповідь.

Муха розкрив лезо, склав, а потім знову розкрив. Показав Наї, куди не можна класти пальці, як лезо фіксується і як повертається в руків’я. Потім простягнув їй ніж.

Ная не взяла.

Вона дивилася насторожено, наче зрозуміла, наскільки це важлива річ. Муха вклав ніж їй у долоню й м’яко стиснув її пальці довкола руків’я.