Розділ 11

Уранці нас розбудив не Женька й не дитячий крик, а глухий удар, після якого вся стоянка вибухнула сміхом.

Я розплющив очі й кілька секунд не міг збагнути, де перебуваю. Над головою нависав закіптюжений камінь, поруч важко дихав Француз, від багаття тягнуло теплим димом, а за кілька кроків хтось ударив знову. Цього разу почувся тріск, потім сердите гарчання Роака й новий вибух сміху.

— Що там відбувається? — запитав Муха, не підводячи голови.

— Цивілізація, — пробурмотів Француз. — Судячи зі звуків, розвалюється.

Ми вибралися з-під шкур.

На відкритому місці перед навісом Роак випробовував списометалку. Учора він уже зрозумів принцип, а тепер вирішив удосконалити все водночас: зробив гачок довшим, руків’я товстішим, а дротик узяв такий важкий, що ним можна було пробити двері сараю. Під час кидка списометалка вивернулася в нього з руки, дротик ударився об землю за два кроки, а сам Роак мало не впав слідом. Діти аж качалися від сміху. Навіть Гурр, який зазвичай мав такий вигляд, ніби сміятися йому заборонила сама природа, відвернувся й прикрив рота долонею.

Тал стояв поруч зі списометалкою Француза й дивився на Роака з виразом людини, яка заздалегідь попереджала, але її не послухали. Побачивши нас, він підняв зброю й коротко вимовив ім’я Француза. Потім показав на дротик, на далекий сухий стовбур і запитально підвів брови.

— Ти ще навіть не поснідав, — сказав Француз.

Тал повторив жест.

— Гаразд. Але якщо переможеш, то лише тому, що в тебе руки довші.

Слів Тал не зрозумів, зате виклик збагнув.

Поки вони обирали місце для змагання, я оглянув стоянку й уперше помітив, скільки всього змінилося за один день. Коптильня й досі стояла криво, у глиняній обмазці з’явилися тріщини, проте тепер дим виходив крізь вузький отвір і огортав м’ясо, підвішене над жаром. Біля багаття сохли нові чаші. Нерівні, товсті, подекуди зім’яті пальцями, але вони вже не скидалися на випадкові грудки землі. Етта сиділа перед ними й уважно повертала кожну, не присуваючи до сильного вогню надто швидко. Поруч стояла вчорашня чашка з тріщиною, обмотана сирою жилою й знову обмазана глиною. Не знаю, чи допомогло б це, але важливішим був сам факт: вони вже не чекали, доки ми покажемо. Вони самі пробували далі.

Са разом із двома жінками розглядала шви на шматку шкури. Один шов був наш, учорашній, другий вона зробила вранці. Її стібки вийшли рівнішими. Муха побачив, подивився на свої руки, потім на її роботу й зітхнув:

— Усе. Нас обігнали.

— Не нас, а тебе, — сказав Женька.

— Я був представником майбутнього.

— Недовго.

Етта вже кип’ятила воду у великій грубій посудині, яку вчора ми вважали майже безнадійною. Вона не ставила її просто у вогонь. Вода нагрівалася біля жарин, а всередину опускали розпечене каміння. Один хлопчик підносив камені дерев’яними щипцями, які хтось зробив із розщепленої гілки. Цього ми їм не показували. Вони придумали самі.

Женька теж це помітив.

— Саме так і має бути, — тихо сказав він.

— Як?

— Ми показали принцип. Далі вони впораються без нас.

У його голосі звучало полегшення, але мені вчулося й щось інше. Можливо, тривога. Адже ми не знали, що саме змінили. Не знали, скільки прослужить цей посуд, скільки разів Кхар метне дротик списометалкою, хто побачить новий шов і кому його покаже. До вчорашнього дня історія була величезною рікою, якої ми лише випадково торкнулися пальцями. Тепер від наших пальців розходилися кола.

— Отже, можна йти, — сказав Женька.

Ніхто не відповів відразу.

Учора вночі ми вирішили, що вранці повертаємося до «Бумера». Вирішили твердо. Без «побачимо», без «ще трохи», без «після їжі». Машина чекала на нас біля річки. Удома на нас теж чекали, хоча для дому, можливо, не минуло ще й хвилини. Треба було просто зібрати речі, попрощатися й піти.

Але Кхар підійшов до нас раніше, ніж ми почали збиратися.

Він уже був повністю готовий до виходу: спис за спиною, крем’яний ніж при поясі, на плечі згорнута шкура. Кхар показав на нас, потім на ліс, після цього склав долоні під кутом і провів ними вперед, наче розсував воду. Тоді вказав на рибу, що лежала біля багаття, і на Тала з Наєю.

— Риба, — сказав Муха.

— Це ми зрозуміли, — відповів Женька.

Кхар повторив жест, а тоді показав на Француза й на себе. Разом.

— Він кличе нас із ними, — сказав я.

— Куди?

Са, почувши розмову, підійшла й накреслила прутиком на землі дві лінії. Між ними позначила воду. Потім поклала впоперек кілька коротких паличок, а в кінці залишила вузький прохід.

Женька присів.

— Загорожа.

— Пастка для риби? — запитав Француз.

Са тицьнула пальцем у малюнок і кивнула. Потім показала на нас і на ліс.

Ми перезирнулися.

— Тільки подивимося, — сказав Муха.

— Ці слова вже два дні нас тут тримають, — відповів Женька.

— Зате тепер ми знаємо, що вони означають.

— До обіду, — вирішив Женька. — Потім відразу до «Бумера». Без нових винаходів.

— Я взагалі нічого не збирався винаходити, — сказав Француз.

Тал, який уже стояв із двома дротиками, подивився на нього.

— Крім змагання, — додав Француз.

Ми поїли м’яса, що залишилося з вечора, запили його теплою водою з кислуватим присмаком плодів і вирушили до лісу. З нами пішли Кхар, Са, Гурр, Роак, Тал, Ная, дві дорослі жінки й четверо старших дітей. Етта залишилася на стоянці з малюками, старими й тими, хто продовжував працювати.

У лісі було прохолодніше. Нічне повітря ще трималося під кронами, листя було мокре від роси, земля пахла грибами, сирою деревиною й чимось солодким, чого я не міг визначити. Сонце пробивалося згори окремими світлими плямами. В одній із них роїлися дрібні комахи. Птахи перегукувалися так голосно, ніби сперечалися через нашу появу.

Першою йшла Са. За нею — Кхар. Ми намагалися ступати слід у слід, але за кілька хвилин стало зрозуміло: неандертальці не просто ходять тихіше. Вони наче заздалегідь знають, яка гілка зламається, який камінь хитнеться, де земля м’яка, а де під листям ховається яма. Спершу Ная йшла поруч із Мухою, потім почула, як він утретє наступив на суху гілку, і виразно на нього подивилася.