Розділ 10

Стоянка зустріла нас димом, запахом м’яса й тишею.

Не цілковитою тишею, звісно. Десь потріскувало багаття, пхикала мала дитина, хтось вишкрібав шкуру, у глибині під скельним навісом глухо кашлянув старий, сухі гілки хрускотіли під ногами тих, хто підводився нам назустріч. Але голоси стихли майже відразу, щойно Са першою вийшла з балки, а слідом за нею з’явилися Кхар, Гурр, Роак, Тал, Ная і ми. До цього стоянка, певно, жила своїм звичним тривожним життям: чекала на своїх, сперечалася, готувала їжу, дослухалася до лісу. Потім побачила нас — і все завмерло.

Я раптом відчув себе так, ніби знову вийшов із «Бумера» на галявину, тільки тепер на нас дивилися не двоє підлітків із кущів, а цілий рід. Жінки біля багаття. Діти під стіною. Двоє старих. Кілька чоловіків зі списами. Підлітки, яким кортіло підійти ближче, але вони не наважувалися. Усі широколиці, кремезні, нижчі за нас, із могутніми руками, важкими надбрівними дугами, у шкурах і ремінних перев’язах, із волоссям, що пахло димом і землею. Вони не були схожі на нас, але вже не здавалися такими чужими, як уранці. Певно, тому, що ми бачили їхній страх. А після того, як побачиш чийсь страх, той уже перестає бути картинкою з підручника.

Кхар промовив щось коротке. Не промову — лише кілька звуків і жестів: рука до грудей, рука в наш бік, долоня донизу, потім у бік лісу. Я зрозумів тільки загальний зміст: небезпеки немає, прийшли разом, не чіпати. Цього вистачило. Списи не опустилися зовсім, але вже не цілилися просто в нас. Ная тут-таки опинилася поруч із Мухою, ніби мала на це якесь особисте право. Тал тримався ближче до Француза й раз у раз поглядав на його маркер. Са обійшла нас збоку й стала біля входу під навіс, наче хотіла водночас бачити і нас, і своїх. Роак дивився на наші рюкзаки. Гурр дивився на Роака. З усіх місцевих Гурр подобався мені дедалі більше.

Старша жінка, до якої Кхар явно прислухався, підійшла до нас не відразу. Вона була невисока, міцна, із сивими пасмами в темному волоссі та обличчям, на якому зморшки з’явилися не від слабкості, а від звички мружитися на дим, сонце, дітей і чужі дурощі. Згодом ми зрозуміли, що її звуть Етта. Точніше, якось так. Спершу вона не дивилася нам у вічі. Вона дивилася на руки. На взуття. На наші пояси. На маркери. На запальнички, які ми вже сховали, але які, здається, й досі світилися в їхній пам’яті. Потім Етта підійшла до Мухи, різко схопила його за долоню, повернула й оглянула пальці. Муха завмер. Ная щось швидко сказала, наче заступаючись за нього чи щось пояснюючи. Етта лише фиркнула й відпустила його руку. Потім так само оглянула мою. Мабуть, хотіла зрозуміти, де ми ховаємо вогонь.

— Почуваюся фокусником на допиті, — прошепотів Муха.

— Головне, не показуй другого фокуса, — сказав Женька. — Бо нас тут біля багаття одружать.

— Чому відразу мене?

— Бо тебе вже обрали.

Ная, звісно, слів не зрозуміла, але збагнула, що йдеться про неї, і підозріло на нас глянула. Муха зробив обличчя людини, яка тут узагалі ні до чого.

Першим справжнім випробуванням стала їжа. Нам дали м’яса. Воно було темне, жорстке, пахло димом і звіром, лежало на пласкому камені й мало водночас жахливий і прекрасний вигляд. Після всього, що ми їли у світі динозаврів, смажена оленина здавалася майже ресторанною стравою. Француз узяв шматок першим, бо Француз узагалі часто першим робив те, на що решта ще не могли зважитися. Відкусив, прожував, помовчав і сказав:

— Жити можна.

У нього це означало «дуже смачно».

М’ясо було майже несолоне, подекуди пересушене, подекуди, навпаки, надто волокнисте, а на смак таке, ніби олень до останнього не погоджувався ставати вечерею. Проте воно було справжнє. Гаряче. Без лапок, хітину й неприємних запитань про походження. Ми їли обережно, намагаючись не показувати, які голодні. Не вийшло. Неандертальці дивилися на нас і, здається, усе розуміли. Етта щось сказала Кхару. Той хмикнув. Потім нам дали ще. Француз відразу перестав удавати вихованого.

З водою було гірше. Її принесли в грубо видовбаній дерев’яній посудині чи, радше, у половині якогось кореня, обробленого вогнем і каменем. Вода була холодна, із присмаком землі та листя. Я вже підніс її до рота, але Женька перехопив мій погляд і похитав головою.

— Багато не пий.

— Я помираю від спраги.

— Помри не сьогодні.

— Дякую.

Він узяв посудину, понюхав воду, подивився на стоянку, на дітей, на струмок, якого звідси не було видно, і тихо сказав:

— Треба пояснити їм про кип’ятіння.

— Зараз? — запитав Француз із повним ротом.

— Не зараз. Але треба.

Весь вечір ми обережно знайомилися. Показували речі, які можна було показувати, і ховали ті, яких краще не торкатися. Маркери викликали повагу, але після вогню вже не так приголомшували. Масками зацікавилися діти. Один хлопчисько начепив мою розбиту маску на обличчя, побачив світ крізь тріснутий пластик, злякався, зірвав її та дістав від Етти потиличника за те, що без дозволу чіпає чуже. Ліхтарик ми вирішили не показувати до темряви, але Муха, звісно, не витримав і випадково ввімкнув свій у затінку під навісом. Промінь світла вдарив у кам’яну стіну. Троє дітей водночас заверещали. Роак схопився за ніж. Кхар завмер. Са не завмерла — вона відразу подивилася не на світло, а на Мухину руку. Розумна жінка. Дуже розумна.

— Усе, — сказав Женька. — Ліхтариків більше не дістаємо.

— Я випадково.

— У тебе випадковості історичного масштабу.

Спати нам відвели місце ближче до краю навісу, але не просто неба. Здається, це водночас було і гостинністю, й обережністю. Нас не пустили в саму глибину, де лежали діти та старі, але й не залишили на відкритому місці. Поруч горіло багаття. Дим забивався під скелю, виїдав очі, волосся й одяг швидко просякли запахом, ніби нас коптили разом з олениною. Зате біля вогню було спокійніше. Ми лежали на шкурах, які нам дали, і довго не могли заснути. У темряві стоянка звучала інакше: людське дихання, потріскування жарин, рідкісний шурхіт, кашель старого, тихе бурмотіння жінки до дитини, далекий крик нічного птаха. Десь зовні ходив Гурр. Я бачив біля входу його нерухомий широкий силует.