Розділ 9

П’ять хвилин, звісно, одразу розтягнулися.

Спочатку ми чесно стояли біля «Бумера» і збиралися ось-ось залізти всередину. Женька навіть двічі зазирнув у люк, перевірив панель, переконався, що зелена лінія на місці, і сказав, що система все ще готова до стрибка. Після цього він мав скомандувати: «Усі всередину». Француз мав підтримати. Муха мав відпустити якусь нервову жартику і полізти першим або останнім — залежно від того, як у нього спрацює гордість. Я мав відчути полегшення, пристебнутися і нарешті перестати думати про те, що сто двадцять тисяч років — це відстань, яку неможливо пройти ногами.

Але замість цього ми все ще стояли на траві.

Перед нами стояли вони.

Кхар, Гурр, Са і молодий мисливець, чиє ім’я ми спершу ніяк не могли розібрати. Він вимовляв його різко, ніби кидав камінь. Потім Кхар повторив повільніше, і вийшло щось на кшталт «Роак». Роак нам одразу не сподобався. Не тому, що зробив щось погане, а тому що дивився на наші речі надто жадібно і на нас надто оцінювально. Кхар дивився інакше. Небезпечно, уважно, але без бажання відразу взяти. Са взагалі дивилася так, ніби знімала з нас сліди не очима, а пальцями. Гурр майже не рухався, зате весь час тримав край лісу в полі зору. Якби мені довелося вибирати, хто з них першим помітить небезпеку, я б вибрав Муху з наших і Гурра з їхніх.

Ми встигли зрозуміти кілька речей. «Рр-ха» — погано. Небезпека, звір, ворог, не підходь. «Не рр-ха» — не погано. Може, не друг, але принаймні не те, що треба одразу бити списом. «Кхар» — Кхар. «Са» — Са. «Гурр» — Гурр. «Роак» — той, кого краще не підпускати до рюкзаків. Ще Кхар кілька разів повторив «небо впало», ляскаючи долонею по землі й указуючи то на «Бумер», то на нас. Тут переклад не був потрібен. Для них ми справді впали з неба. Може, не ми самі, а наша срібляста машина, але розбиратися в таких тонкощах вони поки не збиралися.

Після обміну крем’яним наконечником і пейнтбольними кульками напруження стало іншим. Не зникло, ні. Просто з «зараз хтось когось ударить» воно перетворилося на «ніхто не розуміє, що буде далі». Кхар тримав рибальську палицю, Муха — крем’яний наконечник, Са обережно торкалася пальцем кольорової плями на дереві, а Роак поглядав на решту кульок так, ніби намагався вирішити, чи можна вкрасти диво й не отримати за це вогнем в обличчя.

— Нам справді час, — тихо сказав Женька.

Він сказав це мені, але так, щоб чули всі.

— Знаю, — відповів Француз. — Але якось незручно просто піти.

— Зручно чи ні — неважливо. Машина готова.

— Ти ж сам сказав: п’ять хвилин.

— П’ять хвилин минули.

— У нашому часі чи в цьому? — запитав Муха.

Женька подивився на нього.

— Не починай.

— Я просто уточнюю. Раптом тут хвилини довші.

Жарт був дурний, але я помітив, що Муха не відходить від Са і Кхара так, як відійшов би раніше. Він тримався обережно, не ліз уперед, не вдавав героя, але йому було цікаво. Особливо коли Са знову підняла рибальську палицю й показала, як нею б’ють рибу у воді: коротко, точно, майже без замаху. Муха спробував повторити. Вийшло так, ніби він збирався вдарити не рибу, а випадково проткнути власну ногу. Са пирхнула. Не зло. Скоріше так, як пирхає людина, яка побачила, що хтось тримає ложку навпаки, але все-таки намагається їсти. Потім вона забрала палицю, повторила рух ще раз — повільніше — і знову простягнула її Мусі.

— Вона тебе вчить, — сказав я.

— Я зрозумів.

— Рибу ловити.

— Я зрозумів.

— Кам’яна доба, а ти вже на додаткових заняттях.

— Заздри мовчки.

Са, звісно, не розуміла слів, але тон, здається, вловила. Вона подивилася на мене, потім на Муху, потім знову пирхнула. Муха чомусь зніяковів. Саме зніяковів, а не злякався. І я раптом упіймав себе на дивній думці: вони ж не страшні, якщо не думати про те, що в них списи і що вони можуть убити нас швидше, ніж ми встигнемо пояснити, що ми хороші. Вони інші. Дуже інші. Але живі настільки, що від цього ставало соромно за всі картинки в підручниках, де давніх людей малювали майже як частину тла поруч із мамонтами.

Саме цієї миті з лісу вилетіли Тал і Ная.

Тоді ми ще не знали їхніх імен, але це були ті самі двоє, які першими побачили «Бумер» біля річки. Вони не послухалися дорослих, покинули стійбище і весь цей час трималися осторонь, окремо від Кхара, Са, Гурра й Роака. Не поруч із ними, не за їхніми спинами, а самі по собі — так, щоб бачити все і, мабуть, будь-якої миті встигнути втекти, якщо дорослі виявляться праві, а чужі люди зі сріблястої машини виявляться рр-ха.

Спершу ми вирішили, що це нова атака. Француз миттєво підняв маркер, Женька ступив до люка, Кхар рвонувся до списа, Гурр низько загарчав. Але з кущів вибігли не звірі. Ная летіла першою — перепачкана землею, з волоссям, що вибилося з ремінця, зі швидкими очима і таким виразом обличчя, ніби вона знала щось важливе й злилася, що дорослі ще цього не знають. Тал з’явився слідом. Він відставав усього на кілька кроків, але весь час озирався назад і через це збивав дихання.

Кхар рявкнув на них так, що я здригнувся. Ная навіть не зупинилася. Вона щось швидко заговорила, показуючи руками в бік лісу за нами. Тал намагався говорити одночасно з нею, потім закашлявся від бігу, потім усе-таки показав: там, позаду, колом, низько, багато. Його жести були різкими, але зміст чомусь став зрозумілим раніше за слова. Вони не просто прибігли подивитися. Вони попереджали.

Са першою повернулася до лісу. Потім Гурр. Потім Кхар. І за одну мить усе, що щойно було обережним знайомством, зникло. Лишилися трава, річка, «Бумер», ми, шестеро людей цього часу і ліс, який раптом став надто тихим.

— Що вони сказали? — запитав я, хоча сам уже зрозумів.

Муха відповів раніше за Женьку:

— Кішки повернулися.

— Звідки ти знаєш?

— Дивись.

Я подивився.

Спершу нічого не побачив. Потім одна тінь у траві виявилася не тінню. Вона рухалася надто рівно й надто низько. Потім друга, далі. Третя біля кущів. Четверта майже біля води. Вони не виходили відкрито, як першого разу. Вони обходили. Не поспішали. Не гарчали. Просто займали місця. Ті, яких ми відігнали, не пішли зовсім. Вони повернулися з іншими. Або їх там із самого початку було більше, просто ми бачили не всіх. Тепер їх було багато. Я не відразу зміг порахувати. П’ять? Шість? Потім у високій траві майнула ще одна спина, і стало ясно: сім. Сім великих кішок навколо галявини.