Розділ 7

«Бумер» був готовий.

Принаймні так стверджувала панель, а в нашій ситуації панель була єдиною істотою, якій дуже хотілося вірити, навіть якщо вона вже одного разу викинула нас не туди. Усередині знову горіло рівне світло. Не аварійне, не синє, не миготливе, а нормальне, спокійне, майже образливо впевнене. На панелі тягнулася тонка зелена лінія, поруч із нею стояли значки, які Женька хвилин п’ять перекладав сам собі, хмурився, потім знову перекладав, потім нарешті сказав, що нульове калібрування завершено, аварійний слід очищено, вихідний канал знайдено і тепер, якщо не станеться ще якоїсь капості, можна пробувати повертатися додому.

Після цих слів ми чомусь не кинулися всередину.

Мали б. Будь-яка нормальна людина на нашому місці вже сиділа б у кріслі, трималася за ремені й кричала Женьці, щоб він тиснув, поки машина не передумала. Я й сам думав саме так. Додому. Зараз. Негайно. Досить із нас динозаврів, урвищ, чужих лісів, давніх слонів, носорогів і людей, які дивляться з кущів. Але ноги чомусь стояли на траві, руки тримали маркер, а очі знову й знову тягнулися до лісу. Там, за деревами, хтось був. Ми бачили обличчя. Бачили рух. Чули клацання каменя. Це вже не було «здалося». Це були вони — люди цього часу. Ті, чиї сліди ми знайшли біля води. Ті, чию рибальську палицю ми не забрали. Ті, хто бачив, як зі сріблястої машини випали четверо дивних типів у плямистому одязі.

— Усе, — сказав Француз. — Усередину.

Він сказав це правильно. Твердо. По-дорослому. Так має говорити людина, яка розуміє, що цікавість — штука хороша, але жити хочеться більше. Женька кивнув і першим заліз до панелі. Я вже поставив ногу на край люка, коли Муха раптом не пішов за мною, а завмер зовні.

— Мухо, — сказав Француз, — не починай.

— Тихо.

— Що тихо?

— Там щось не так.

Він дивився не туди, де раніше майнуло обличчя, а трохи лівіше, до заростей біля низини. Спершу я теж нічого не побачив. Потім помітив: птахи знялися з одного дерева, але не розлетілися далеко, а перелетіли на сусіднє і там знову замовкли. Трава біля кущів ворухнулася не від вітру. Вітер ішов від річки, а рух був упоперек, плавний і низький, ніби по землі ковзала тінь.

— Звір? — запитав я.

Муха не відповів. Він підняв руку й повільно показав на кущі. Тепер побачили всі.

Велика кішка вийшла майже беззвучно.

Не тигр і не лев із зоопарку, хоча найбільше вона була схожа саме на левицю. Тільки більша, важча, нижча в плечах, із могутньою шиєю та головою, яка здавалася надто великою для тієї тиші, з якою вона рухалася. Шерсть у неї була сіро-жовта, без яскравої гриви, з темними плямами тіні від листя. Вона не бігла. Не гарчала. Просто йшла, притискаючись до землі, і дивилася не на нас.

Вона дивилася туди, де в кущах ховалися люди.

— Усередину, — тихо сказав Женька.

Але сам не ворухнувся.

За першою кішкою майнула друга. Менша. Потім праворуч, ближче до річки, ще одна. Не справжня зграя, не як вовки, але вони явно рухалися не випадково. Одна відрізала шлях до води. Друга йшла вздовж кущів. Перша тиснула просто на тих, хто ховався. І цієї миті із заростей підвівся чоловік.

Він підвівся не тому, що хотів показатися нам. Його просто змусили. Широкий, кремезний, зі списом у руці, з важким обличчям і волоссям, сплутаним біля скронь. Він стояв боком до нас і дивився на кішку. Поруч із ним майнув другий, ще ширший. Трохи нижче — жінка з коротким списом. І ще один молодий, який надто різко підняв зброю і цим, здається, зробив усе гірше.

Кішка зупинилася.

Тепер уже ніхто не дихав нормально. Ні ми, ні вони. Навіть ліс ніби чекав, хто першим помилиться.

— Вони не встигнуть, — сказав Муха.

— Не ліземо, — сказав Француз, але голос у нього був уже не такий упевнений.

— Якщо зараз підемо, їх порвуть, — сказав Муха.

— А якщо залишимося, порвуть і нас теж.

— Не обов’язково.

— Ти став оптимістом?

— Ні. Я просто бачу, де вони.

Француз подивився на Женьку. Женька дивився на кішок. Потім на відкритий люк. Потім знову на кішок. Усе рішення зайняло в нього, мабуть, секунду, але мені здалося, що минула ціла хвилина.

— Маркери, — сказав він. — Тільки не по людях. По землі перед кішками. По мордах — якщо підуть.

— Ти серйозно? — запитав Француз.

— Ні. Але іншого немає.

Я відчув, як пальці самі стискають мій маркер. До цього він здавався іграшкою. Зараз він теж був іграшкою, але хоча б шумною. Француз першим підняв свій. Не як рушницю на людину, а трохи вбік, до землі перед великою кішкою. Муха став поруч, зблідлий, але дуже зібраний. Я підняв свій останнім і раптом зрозумів, що руки тремтять так, ніби я знову стою на краю урвища.

— На рахунок три? — запитав я.

— На рахунок зараз, — сказав Француз.

Він вистрілив першим.

Хлопок пейнтбольного маркера в нашому часі звучав смішно. На грі — майже іграшково. Тут, у лісі, серед людей, які не знали ні пластику, ні балонів, ні фарби під тиском, цей звук пролунав як маленький вибух. Кулька вдарила в землю перед кішкою і луснула яскравою плямою. Кішка сіпнулася. Француз вистрілив ще раз. Муха дав два швидкі хлопки праворуч, просто перед другою кішкою. Я вистрілив у стовбур дерева над третьою, промахнувся, влучив нижче, кулька луснула на корі, бризнувши фарбою. Женька, який маркера не мав, схопив із землі камінь і жбурнув у бік звірів — більше для шуму, ніж щоб влучити.

Велика кішка рвонула не назад, а вбік. Це було страшніше: вона не злякалася до паніки, вона просто вирішила зрозуміти, звідки біль і хлопки. Її голова повернулася до нас. Я побачив очі. Жовті, злі, абсолютно справжні.

— Ще! — крикнув Француз.

Тепер ми стріляли вже не обережно. Кульки били по траві, по камінню, по кущах. Одна влучила кішці в плече й луснула. Вона звилася так, ніби її вжалило вогнем. Друга відскочила назад, потрапила лапами в мокрий пісок, послизнулася й заричала. Третя, наймолодша, було кинулася до людей у кущах, але тут Муха, майже не цілячись, всадив їй дві кульки перед мордою. Вони луснули одна за одною, яскраво й мокро. Кішка відскочила, вдарилася боком об кущ, розвернулася й зникла в заростях.