Розділ 6

Додому хотілося одразу.

Не потім, не після огляду, не після наради, не після того, як ми розумно розкладемо речі біля «Бумера» й вирішимо, що робити далі. Одразу. Залізти всередину, зачинити люк, натиснути все, що треба натиснути, і хай нас нарешті викине туди, де є нормальні будинки, нормальні дороги, нормальні люди, магазин за рогом, шкільна дошка, автобусна зупинка і хоч якась упевненість, що з кущів не вийде звір розміром із сарай.

Але саме тому, що додому хотілося одразу, Женька й не став одразу натискати.

Він довго сидів усередині «Бумера», схилившись над панеллю, а ми зовні вдавали, що зайняті справами. Француз перевіряв, чи зручно лежить маркер у руках, хоча перевірив уже разів п’ять. Муха ходив між річкою та машиною, дослухався, придивлявся до землі й час від часу кидав на ліс такі погляди, ніби ліс був підозрюваним і ось-ось мав проговоритися. Я витягував із салону все, що валялося під ногами, і складав на траву: фляги, мотузку, ніж, залишки тканини, якісь дрібниці, які у звичайному житті здалися б сміттям, а тут могли стати скарбом.

Потім Женька вибрався назовні. Обличчя в нього було таке, що я відразу зрозумів: добрих новин не буде. Але поганих, здається, теж не буде. Це було найгірше — коли незрозуміло, радіти чи готуватися до чергової біди.

— Ну? — запитав Француз.

Женька не відповів одразу. Він сів на траву біля люка, витер рукавом чоло і тільки тоді сказав:

— Стрибок додому поки краще не робити.

Муха повільно підняв голову.

— «Поки» — це скільки? Хвилину? Годину? До старості?

— Якщо пощастить, години дві-три.

— А якщо не пощастить?

— Тоді довше.

Француз видихнув через ніс.

— Поясни нормально.

Женька кивнув на «Бумер».

— Після аварійного виходу система сама стабілізувалася, але не обнулила траєкторію. Останній стрибок був кривий. Не просто аварійний, а з ручним підтвердженням у момент падіння. Схоже, машина пам’ятає не тільки точку виходу, а й увесь цей божевільний набір: падіння, зміщення, компенсацію, помилку в часі. Якщо зараз тицьнути додому, вона може потягнути за собою старий аварійний слід.

— І що буде? — запитав я.

— Не знаю.

— Чудова відповідь, — сказав Муха.

— Зате чесна. Може, нічого. Може, просто трусоне. А може, нас винесе не додому, а кудись поряд із домом у просторі й знову не туди в часі. Або взагалі зріже траєкторію через останній вузол.

— Через що?

— Через те місце, куди нас щойно викинуло. Я не знаю, як у нього це влаштовано. Але там є режим очищення.

— Очищення чого? — запитав Француз.

— Аварійного сліду. Так написано. Не повністю словами, більше значками. «Нульове калібрування траєкторії». «Не відкривати транзит до завершення». «Рекомендовано при множинних аварійних переходах».

— Множинні аварійні переходи — це ми? — уточнив Муха.

— Ми.

— Приємно, коли в машини є для тебе окрема образа.

Женька втомлено всміхнувся.

— Я запустив перевірку. Це не перезавантаження. Перезавантаження вже було саме. Це інше. Вона ніби заново звіряє вихідний канал. Якщо не дочекатися кінця, можна зробити гірше.

— А якщо дочекатися? — запитав я.

— Тоді шанс нормально стрибнути додому вищий.

Француз подивився на ліс, потім на річку, потім знову на «Бумер».

— Значить, сидимо.

— Не зовсім, — сказав Женька. — Сидимо поруч. Далеко не відходимо. Перевіряємо воду, дивимося сліди, збираємо все корисне. Але до машини повертаємося одразу, щойно перевірка завершиться.

Це прозвучало розумно. Надто розумно для місця, де по піску біля річки проходили босі сліди невідомих людей, а до дому було сто двадцять тисяч років. І все ж я відчув полегшення. Не тому, що ми затримувалися. А тому, що затримувалися не просто так. У нас була причина. План. Навіть якщо цей план придумала людина, яка п’ять хвилин тому зізналася, що потрапила не туди.

— Тобто в нас екскурсія, — сказав Муха.

— Ні, — відповів Женька.

— Коротка технічна екскурсія з ризиком смерті.

— Теж ні.

— Тоді як це називається?

— Розвідка біля машини.

— Нудно називаєш.

Француз підняв руку.

— Правила. Перше: далі, ніж бачимо «Бумер», не відходимо. Друге: по одному не ходимо. Третє: якщо щось велике — назад. Якщо щось маленьке, але з зубами — теж назад. Якщо люди — не кричати, не стріляти, не махати руками, не вдавати із себе підкорювачів кам’яної доби.

— А якщо вони перші почнуть? — запитав Муха.

— Тоді подивимося.

— Люблю точні інструкції.

— Точні інструкції закінчилися разом із мезозоєм, — сказав Француз.

Женька підняв голову.

— Не мезозой. Уже не мезозой.

— Я образно.

— А я тепер слова перевіряю.

Ми пішли до річки втрьох: Француз, Муха і я. Женька лишився біля люка й сказав, що ще раз подивиться режим перевірки. Але за хвилину не витримав і наздогнав нас, бо, як він висловився, «залишати вас без наукового нагляду небезпечніше, ніж залишати машину без нагляду». Француз сказав, що науковий нагляд сам нас сюди завіз, але без злості. Женька нічого не відповів.

Біля річки все мало майже мирний вигляд. Вода була прозора, мілка біля берега й темніша під корінням. У траві стрибали якісь комахи. Між камінням миготіла дрібна риба. Біля самої заводі лежала чужа рибальська палиця, яку ми не чіпали після того, як Муха поклав її назад. Поруч у мулі були сліди. Широкі, босі, незвичні. Тепер, коли ми знали, що їх залишили не звірі, вони здавалися важливішими, ніж раніше.

Муха присів навпочіпки.

— Вони тут стояли. Двоє. Один ближче до води, другий трохи позаду.

— Ти впевнений? — запитав я.

— Ні. Але схоже.

— Мені подобається, як у нас тепер усе «не знаю, але схоже», — сказав Француз.

— А ти хочеш, щоб я брехав упевнено?

— Ні, так Женька вже робить.

— Я не брешу, — сказав Женька.