Розділ 5

Стійбище лежало не біля самої річки.

Річка була добрим місцем, але надто відкритим. Біля води лишалися сліди, туди ходили звірі, там любили чекати великі коти, а вранці туман довго тримався між кущами, ховаючи все, що рухалося нижче коліна. Тому рід жив вище, у довгій кам’яній ніші під вапняковим виступом, де вітер не діставався вогнищ, дощ стікав по скелі вбік, а з верхньої стежки було видно одразу три підходи: суху балку, сосновий схил і вузьку звірину дорогу між кущами.

До річки треба було йти довго. Не так далеко, щоб дорослий не міг повернутися до високого сонця, але достатньо далеко, щоб дітей туди самих не пускали без причини. Тал і Ная ходили, бо знали мілку заводь, знали, де риба ховається під корінням, і тому, що Тал уже хотів вважатися не малим. Ная нічого про це не казала, але ходила швидше за нього й помічала більше. Це дратувало Тала. Це ж часто рятувало його вуха від потиличника.

Цього ранку біля стійбища все було як завжди.

Два вогнища диміли біля входу під навіс. Одне велике — спільне, з важкими сірими жаринами під попелом. Біля нього сушилися шматки м’яса, висіли на палицях смуги шкури, а старша жінка роду, Етта, стежила, щоб діти не підповзали надто близько. Друге вогнище було мале, робоче. Біля нього сидів старий Харр і обережно бив камінь об камінь. Не сильно, не поспішаючи. Кожен удар був коротким, точним, майже лінивим, але після нього від крем’яного ядра відскакувала тонка пластина з гострим краєм. Поруч лежали вже готові шкребки, кілька невдалих уламків і шматок червоної вохри, якого Харр не дозволяв торкатися без дозволу.

Харр був старий, але не марний. Він погано бачив удалину, кульгав після давнього полювання і вже не міг довго йти за стадом, зате його руки пам’ятали камінь краще, ніж руки молодих. Він міг на дотик зрозуміти, де всередині кременю схований добрий край, а де удар лише розколе все навпіл. Хлопці дивилися на нього й училися. Іноді він давав їм поганий шматок і дозволяв бити. Вони били надто сильно, псували камінь, злилися, а Харр глухо сміявся й показував знову: не сила — рука; не злість — око.

Біля стіни під навісом троє чоловіків лагодили списи. Довгі держаки були вишкребені, випрямлені над жаром і обмазані темною смолою біля наконечників. Один із чоловіків, Кхар, сидів трохи осторонь. Він був батьком Тала й Наї, хоча це слово в них не звучало так, як колись прозвучить в інших людей. Він був той, чиє м’ясо вони їли найчастіше, чия рука відштовхувала їх від небезпеки, чий запах вони знали від народження, чий голос міг зупинити Тала швидше, ніж удар. У Кхара було широке обличчя, темне волосся з рудим відблиском і стара біла смуга на плечі — пам’ять про зуби звіра, якому він усе-таки пробив горло.

Жінки біля дальньої стіни шкребли шкури. Рухи в них були сильні й одноманітні: притиснути, провести шкребком, витрусити, знову притиснути. Одна молода жінка годувала дитину, не припиняючи роботи. Дитина смоктала, засинала, прокидалася від звуку каменя і знову шукала груди. Двоє малюків вовтузилися в пилюці з уламками кісток. Вони будували з них щось схоже на загороду, потім один ударив другого, другий завив, Етта рикнула на них, і обоє відразу притихли.

Чужому оку стійбище могло здатися безладним: шкури, кістки, жарини, камені, діти, дим, шматки дерева, сліди ніг, запах м’яса, шерсті, старої крові й сирої землі. Але безладу тут не було. Усе лежало там, де мало лежати. Добрий камінь — біля Харра. Кістки для розколювання — ближче до робочого вогнища. Сухі гілки — під скелею, куди не потрапляє дощ. Шкури — біля стіни. М’ясо — вище, щоб не дістали діти й дрібні звірі. Зброя — праворуч від входу, де до неї можна дістатися швидко, але де маленькі руки не схоплять спис заради гри.

Цей порядок не був вигаданий однією людиною. Він виріс із зим, хвороб, полювань, голоду, смертей і повернень. Так робили старші. Так робили ті, хто помер. Так робили, бо інакше хтось ішов і не повертався.

Уранці Кхар вибрав трьох для перевірки північного схилу. Уночі там кричали гієни, а ще раніше Ная бачила слід великого оленя з ушкодженою ногою. Такий олень міг дати багато м’яса, якщо його правильно наздогнати. Але за пораненим звіром часто йшов інший мисливець — лев, вовки або чужі люди. Тому Кхар не поспішав. Він провів пальцем по землі, показав вигин балки, потім зробив жест рукою: один іде вище, двоє нижче, не шуміти, не бігти. Чоловіки кивнули. Слів було мало. Жести говорили краще.

Етта тим часом розподіляла їжу. Вона не була найсильнішою, але з нею рідко сперечалися. У неї померло багато дітей, вижило двоє, і кожен у роді пам’ятав, що вона вміє чути хворобу до того, як хвороба лягає в груди. Вона нюхала м’ясо, дивилася в очі дітям, торкалася лобів, бурчала, відбирала зайве, давала слабкому більше, сильному менше, бо сильний міг потерпіти. Коли один молодий мисливець невдоволено простягнув руку по другий шматок, Етта вдарила його по пальцях сухою кісткою. Він вищирився, але руку прибрав. Кхар навіть не повернув голови. Там, де вирішувала Етта, його голос був не потрібен.

День уже піднімався, і стійбище готувалося розійтися у своїх справах. Чоловіки — до схилу. Дві жінки — по корені й сухі гриби. Старші підлітки — до мертвого дерева по трут. Менші діти мали лишатися біля навісу й не заважати. Харр збирався показати одному хлопчиськові, як знімати пластину не ударом зверху, а коротким боковим рухом. Усе було звичайним. Навіть дим ішов звичною смугою: спершу під навіс, потім угору вздовж теплої скелі.

Потім із балки долинув крик.

Не звіриний. Людський.

Кхар підняв голову першим. Потім завмерли інші. Жінка з дитиною притиснула її до себе. Один із чоловіків уже взяв спис, але Кхар підняв руку: чекати. Другий крик був ближче. У ньому не було болю. Була квапливість. Третій обірвався диханням.

Із кущів вилетіла Ная.

Вона бігла не красиво. Вона падала вперед усім тілом, чіплялася руками за гілки, знову виривалася, ковзала по камінню босими ногами й майже не відчувала болю. Обличчя в неї було сіре від пилу, волосся вибилося з ремінця, на коліні тягнулася свіжа подряпина. Вона побачила стійбище, побачила Кхара, але не зупинилася одразу, а пробігла ще кілька кроків, ніби тіло не встигло зрозуміти, що небезпека вже не за спиною.