Розділ 4

Сонце вже піднялося над далекими вапняковими схилами, уже запалило верхівки сосен, уже лягло на рідкі ялівці й сухі трави, але дно ущелини ще лишалося прохолодним, синім, майже нічним. Унизу, між камінням, було чути воду. Не річку — лише швидкий струмок, що з’являвся з темної розколини, кілька десятків кроків біг пласким каменем, падав у маленьке озерце й знову зникав під землею.

Колись це місце було просто каньйоном. Скелі, печери, кущі, звірині стежки, пташині гнізда на карнизах, давні сліди печерної гієни в глині й запах сухого каменю після спекотного дня.

Тепер тут був палац.

Не такий, якими палаци стануть через багато тисяч років: без веж, без куполів, без золота, без розписаних стін і мармурових статуй. Тут усе було грубіше, важче й чесніше. Величезні блоки світлого вапняку стояли терасами вздовж схилу. Одні вже були підігнані майже без щілин, інші ще лежали внизу, поряд із дерев’яними волокушами й товстими канатами. Над нижнім двором здіймалися широкі сходи, надто рівні для цієї епохи. По краях із них стирчали незавершені кам’яні стовпи. На деяких уже з’явилися прості знаки: коло, рука, зубчаста лінія, сонце над водою.

Самі собою ці знаки нічого не означали.

Значення їм дала вона.

На верхній терасі, там, де скеля нависала над каньйоном величезним рудим чолом, були її кімнати. Зовні вони здавалися вирубаними в камені, але це було правдою лише наполовину. Всередині, за вапняковим облицюванням, ховалися панелі, дроти, фільтри, тонкі труби, теплоізоляція, силові замки й генератори, яких не мало існувати ще сто двадцять тисяч років.

Аріадна Вейр прокинулася за хвилину до сигналу.

Вона завжди прокидалася раніше.

Сигнал усе одно пролунав — не дзвінком і не голосом, а м’яким вібруючим поштовхом у узголів’ї. Аріадна розплющила очі, кілька секунд дивилася в кам’яну стелю і тільки потім сказала:

— Ранок.

Стіна навпроти стала прозорою.

Не повністю — вона не любила прозорих стін, у них було щось готельне, тимчасове, безрідне. Просто в камені виник широкий прямокутник світла, ніби хтось прорізав вікно там, де його не було. За ним лежав каньйон — ще наполовину темний, наполовину золотий. Унизу рухалися люди.

Вони здавалися маленькими.

Аріадні подобалося дивитися на них згори.

Вона сіла на ліжку й якийсь час не вставала. Їй було сорок два роки. Не старість, звісно. У часі, звідки вона прийшла, сорок два вважалося майже початком зрілості, особливо якщо вчасно міняти кров, стежити за гормонами, не заощаджувати на клітинній корекції й не жити в дешевих міських куполах. Але тут, серед цих людей із важкими щелепами, широкими грудними клітками, короткими могутніми тілами й ранньою смертю за плечима в кожного, вона здавалася собі істотою майже нестаріючою.

Не красивою.

Вона ніколи не вважала себе красивою. У дитинстві їй часто казали: «цікаве обличчя», і вже тоді вона розуміла, що це ввічлива заміна. У неї було темне волосся, прямий ніс, уважні сірі очі, високе чоло й губи, які без усмішки здавалися надто суворими. У майбутньому, якщо накласти тон, вирівняти шкіру, підсвітити очі й підібрати правильну лінію одягу, вона мала цілком добрий вигляд. Тут жодного «цілком» не вимагалося.

Тут її обличчя було обличчям порядку.

Обличчям вогню.

Обличчям тієї, хто не хворіє, не мерзне, не просить, не носить тягарів і може зупинити біль однією білою пігулкою.

Аріадна підвелася. Підлога під босими ступнями була теплою. Нічна система підігріву ще не вимкнулася. На низькому столику стояла вода в прозорій посудині, чашка з гірким настоєм, дві тонкі пластини поживного концентрату й тарілка з місцевими ягодами, акуратно розкладеними по колу. Ягоди були зайвими. Вона давно могла харчуватися самими концентратами, але любила, коли ранок мав вигляд не службового блоку, а життя.

Біля стіни беззвучно відчинилися бічні двері.

До кімнати ввійшли дві жінки.

Вони не були жінками у звичному для Аріадни сенсі, і все ж за роки вона змусила себе думати саме так: жінки, чоловіки, діти, старі. Не зразки. Не матеріал. Не ресурс. Люди. Просто інші.

Обидві були з південного племені. Невисокі, міцні, широкоплечі, з короткими ногами й сильними руками. На них були однакові світлі накидки з м’якої тканини — не справжнього льону, звісно, а синтетичного полотна, яке Аріадна наказала різати й зшивати за найпростішим зразком. Тканина швидко бруднилася, рвалася, погано підходила для роботи біля вогнищ, зате мала чистий і однаковий вигляд. Їй подобалася однаковість.

Одна несла кам’яний глечик із підігрітою водою. Друга — складене покривало.

Вони зупинилися біля входу, не піднімаючи очей.

Аріадна не вимагала, щоб перед нею падали на землю. У цьому не було сенсу. Вони й так розуміли відстань між собою та нею. Розуміли її краще за будь-які поклони.

— Ла, — сказала вона.

Жінки підняли голови.

Їхньою мовою це означало приблизно: можна, заходьте, робіть. Насправді звук був не зовсім їхній. Аріадна сама вибрала його з кількох коренів, бо він був короткий і добре лягав у горло. Так поступово вона створила навколо себе не мову, а набір команд: ла — можна; тха — стій; уру — вода; кхем — камінь; ма-ру — лікувати; оо — добре; рра — небезпечно. Достатньо, щоб керувати. Недостатньо, щоб по-справжньому порозумітися.

Порозумітися по-справжньому було небезпечно.

Коли люди починають розуміти забагато, вони ставлять запитання.

Жінки взялися до ранкових справ. Одна розгорнула покривало, друга налила воду в чашу біля стіни. Аріадна вмилася. Вода була тепла, м’яка, очищена через фільтр, схований у кам’яній ніші. Потім вона дозволила розчесати собі волосся кістяним гребенем, хоча могла зробити це сама швидше й краще. Але палац існує не лише з каменю. Палац існує з повторень.

Щоранку хтось приносить воду.

Щоранку хтось чекає дозволу.

Щоранку хтось бачить, що вона прокидається не в сирій печері, не біля спільного вогнища, не серед диму й дитячого плачу, а в теплій кам’яній кімнаті, де ніч відступає за її словом.