Розділ 3

Спочатку я не зрозумів, що ми вже падаємо.

Усередині «Бумера» й так усе було догори дриґом: темрява, чужі лікті, ремені, збите дихання, різкі поштовхи, тремтіння корпусу й цей глухий, давкий гуркіт зовні. Але потім з’явилося інше відчуття — гидке, порожнє, миттєве. Ніби під нами раптом зникла земля.

Не нахилилася. Не провалилася. Саме зникла.

Живіт пішов кудись угору, груди стиснуло, руки самі вчепилися в усе, до чого дотягнулися. «Бумер» ще раз ударило, повело боком, потім різко підкинуло, і стало ясно: нас уже не просто тягне схилом. Ми зірвалися.

— Тисни! — заверещав Француз.

— Та тисну я! — гаркнув Женька.

Десь попереду, там, де була панель керування, спалахувало й гасло слабке світло. Розібрати нічого було неможливо. Нас мотало так, що будь-яка точна кнопка перетворювалася на знущання. Женька однією рукою тримався за крісло, другою намагався влучити по панелі, але кожен новий поштовх відкидав його вбік.

— Не туди! — крикнув хтось. Може, я.

— А куди?! — зірвався Женька. У його голосі вже не було командирської впевненості. Тільки злість, страх і впертість людини, яка все одно намагається зробити хоч щось.

«Бумер» ударився боком об схил. Ремінь врізався мені в груди, з легень вибило повітря. Француз стишено вилаявся. Муха коротко застогнав, але тут-таки сам себе обірвав, ніби навіть стогнати не було коли. Нас поволокло кудись униз, потім підкинуло, потім розвернуло. Зовні по корпусу пройшов важкий протяжний звук, наче «Бумер» на мить зачепило об камінь і відразу зірвало далі.

А за цим скреготом був він.

Тиранозавр.

Я його вже не бачив, але все одно відчував. Там, за стіною. Величезна тупа сила, яка не розуміла, що таке машина часу, не розуміла, хто ми такі, не розуміла, що робить, але дуже добре розуміла одне: всередині цієї блискучої штуки є ті, до кого він хотів дістатися.

Ще один удар.

«Бумер» перевалився через щось, і нас усіх одночасно потягло вгору, хоча насправді ми, звісно, летіли вниз. Оце було найгірше. Не удари, не крики, не тріск, а це страшне, неправильне відчуття, коли тіло розуміє падіння раніше за голову.

На екрані скажено стрибав напис:

ПІДТВЕРДІТЬ СТРИБОК.

Женька тягнувся до панелі. Його пальці двічі зісковзнули, втретє він майже дістав, але нас знову жбурнуло. Я бачив тільки його руку, витягнуту вперед, як у людини, яка намагається вхопитися не за кнопку, а за останню можливість узагалі лишитися живою.

— Женько! — крикнув я.

Не знаю навіщо. Він і без мене знав.

У цю мить «Бумер» зірвався з урвища.

Гуркіт зник.

Не зовсім зник, звісно. Усередині все ще щось стукало, дзвеніло, сипіло, хтось дихав, хтось матюкався, у мене у вухах стояло суцільне виття, але найстрашніший звук — скрегіт корпусу об землю — пропав. Отже, під нами більше не було землі.

Тільки повітря.

І каміння внизу.

Я встиг подумати: «Ось і все».

Не красиво подумати. Не героїчно. Не згадати маму, школу, замок, наш двір, першу двійку з хімії чи те, як ми колись із Женькою билися через якусь дурницю. Ні. Просто коротко й тупо: «Ось і все».

А потім Женька все-таки дотягнувся.

Він не натиснув кнопку пальцем. Він ніби вдарив по ній усією долонею, з останніх сил, навмання, майже падаючи вперед.

Напис блимнув.

ПІДТВЕРДІТЬ СТРИБОК зникло.

Замість нього спалахнуло:

ТРАНЗИТ.

І світ вивернуло.

Перший стрибок, той самий, коли Муха в паніці садонув по панелі й ми провалилися до динозаврів, був жахливим. Тоді нас теж мотало, жбурляло, плющило темрявою і страхом. Але зараз було інакше. Тоді «Бумер» наче зірвався з правильної дороги. Зараз він стрибнув тієї самої миті, коли дороги під ним уже не було взагалі.

Мене втиснуло в крісло. Потім, навпаки, витягнуло з ременів так, ніби хтось узяв за кістки й потягнув у різні боки. Груди стиснуло. Перед очима спалахнули червоні плями. Француз десь поруч хрипко видихнув. Муха сказав щось коротке, різке, не жалібне, а зле. Женька мовчав. Це лякало найбільше.

Освітлення згасло. Потім увімкнулося синюватою напівтемрявою. Потім знову згасло. Екран не зник повністю, а ніби захворів: по ньому бігли рвані смуги, спалахували уривки літер, цифри, стрілки, якісь шкали, що відразу з’їжджали вбік.

ТРАНЗИТ.

НЕСТАБІЛЬНА ТРАЄКТОРІЯ.

КООРДИНАТИ...

Далі все розповзалося.

— Усі живі? — першим запитав Француз.

Голос у нього був не такий, як раніше. Не бравада, не звичне «зараз я всіх урятую і ще комусь дам по шиї», а важкий, зібраний голос людини, яка сама ледве тримається, але все одно питає про інших.

— Живий, — сказав я.

— Живий, — відгукнувся Муха. — Здається. Хоча деякі частини тіла поки що не згодні.

— Женька? — запитав я.

Тиша.

— Женько! — уже різко сказав Француз.

— Не кричи, — озвався той нарешті. — Живий я.

— Чого мовчиш?

— Думаю.

— Саме час, — буркнув Муха.

Раніше він, мабуть, почав би кричати, що ми гинемо, що все пропало і що він попереджав. Але тепер він говорив інакше. Нервово, так. Уривчасто, так. Але в голосі вже не було колишнього писку. Він тримався. По-своєму, криво, блідо, але тримався.

Я спробував повернути голову до екрана. Шия відгукнулася болем. У темно-синьому світлі обличчя хлопців здавалися чужими. Француз був притиснутий плечем до спинки крісла й тримався за ремінь так, ніби збирався його порвати. Муха сидів, заплющившись, потім розплющив очі й одразу подивився не на нас, а на панель. Женька нахилився вперед. Одна рука в нього була на джойстику, друга — на краю панелі. Кісточки пальців побіліли.

— Ми додому летимо? — запитав я.

Женька не відповів одразу.

І оця пауза мені дуже не сподобалася.

— Жень, — сказав я вже тихіше. — Ми додому летимо?