Розділ 2

День був найзвичайніший. Сонце стояло високо, але не пекло. Воно м’яко лежало на траві, на верхівках дерев, на воді, що неквапом несла між берегами зелені тіні. Легкий вітер ішов з відкритого місця, де високі трави хвилювалися сріблястими спинами, потім входив у ліс, губився в листі й повертався вже вологим, прохолодним, із запахом мулу, кори та звіриної стежки.

Тут, у середній частині східноєвропейської землі, через сто двадцять тисяч років з’являться інші назви, інші кордони, інші люди. А зараз не було ні міст, ні доріг, ні полів, ні мостів. Не було людських голосів у тому сенсі, в якому вони колись наповнять цю землю. Були тільки річки, ліси, пагорби, луки, заболочені низини, старі дуби, молоді липи, в’яз, сосна на сухих місцях, вільха біля води й нескінченний рух життя, яке не знало, що воно давнє.

На піщаній мілині біля самої річки стояла чапля. Вона довго не рухалася, ніби була частиною берега: сіра, тонка, нерухома. Потім різко вдарила дзьобом у воду й витягла маленьку сріблясту рибу. Вище за течією хлюпнуло щось важке — бобер пірнув під воду, залишивши по собі кола, що розходилися врізнобіч. В очереті невидимо шаруділи качки. На другому березі, у півтіні кущів, обережно вийшли дві козулі, постояли, повели вухами й знову зникли між стовбурами. Далеко, за лукою, де земля починала підійматися до рідких дерев, паслися великі темні звірі. Вони повільно переходили з місця на місце, опускаючи важкі голови до трави. Один із них підняв морду, трусонув рогами й форкнув так глухо, що найближчі птахи спурхнули з куща.

Річка тут була неглибока. Вода перекочувалася через камені, заходила в темні ямки під корінням, потім знову розливалася по піску. Між камінням миготіли мальки. Інколи в тіні проходила велика риба, майже не ворушачи плавцями, і вода над нею здавалася трохи темнішою.

Біля самої заводі, по коліна у воді, стояли двоє дітей.

Хлопцеві було років дванадцять. Може, трохи менше. Він був невисокий, широкоплечий, кремезний, із міцною шиєю та важкими руками, надто сильними для його віку. Обличчя мав широке, з низьким чолом, виступними надбрів’ями і великим носом. Волосся, темне з рудуватим відливом, сплутаними пасмами спадало на чоло й вуха. На плечах висів грубо вичинений шмат шкури, перев’язаний сухожиллям. На поясі теліпався маленький крем’яний шкребок.

Дівчинка була молодша за нього на рік чи два. Нижча, але рухалася швидше й тихіше. У неї були такі самі сильні руки, такі самі міцні ноги, тільки обличчя здавалося м’якшим, уважнішим. Вона весь час дослухалася: до води, до птахів, до вітру, до того, як хлопець надто голосно ляпав ступнями по мілині. Її волосся було перев’язане шкіряним ремінцем, але короткі пасма все одно вибивалися й липли до чола.

Їх звали Тал і Ная. Вони були братом і сестрою.

Тал тримав у руці довгу загострену палицю. Її кінець був обпалений у вогні й заточений каменем. Ная сиділа навпочіпки біля маленької загорожі з гілок, яку вони зранку вбили між камінням. Вода проходила крізь неї, а риба, якщо йшла вздовж берега, іноді затримувалася у вузькому проході. Тоді треба було тільки не шуміти й бити швидко.

Тал не вмів не шуміти. Він знову ступив не туди, здійняв ногою каламутну хмарку й розполохав мальків.

Ная різко повернула голову.

— Тл! — тихо, але сердито видихнула вона.

Це коротке слово було не просто звуком. Воно означало і землю під ногою, і важкий крок, і попередження: не топчи, не жени воду, стій тихо.

Тал завмер. Потім винувато підняв долоні.

— Мм, — прогудів він у відповідь.

Добре. Зрозумів.

Ная подивилася на нього з сумнівом. Він удав, що більше не ворушиться, але за кілька митей усе одно витягнув шию, намагаючись зазирнути в темну ямку під коренем.

— Там, — прошепотів він уже майже беззвучно.

Ная не відразу подивилася туди, куди він показував. Спочатку вона глянула на воду перед собою. Потім на траву. Потім на гілки, що злегка тремтіли від течії. Тільки після цього перевела погляд під корінь. У тіні справді стояла риба. Велика. Довга. Темна. Вона трималася майже нерухомо, тільки зябра в неї ледь помітно ворушилися, а хвіст іноді ліниво торкав воду.

Тал усміхнувся. Точніше, вищирився від радості.

— Кх-рр, — сказав він і обережно підняв палицю.

Ная миттєво схопила його за зап’ясток.

— Ні.

Це слово в них було майже таким самим коротким, як у людей, які прийдуть потім. Тільки звучало грубіше, глибше, з горловим клацанням наприкінці.

Тал невдоволено насупився.

— Риба.

— Глибоко, — сказала Ная. Потім ткнула пальцем у тінь під коренем і різко клацнула язиком. — Зуб.

Тал скривився. Він зрозумів. У темних ямах іноді стояла не та риба, яку легко взяти рукою чи палицею. Там могла бути щука. Могла бути стара зла риба з пащею, повною дрібних гострих зубів. А ще під корінням інколи ховалося те, чого взагалі краще було не торкатися босими ногами. Але велика риба була надто близько.

Тал повільно вивільнив руку.

— Я швидкий.

Ная пирхнула. Це означало: ти гучний, а не швидкий.

Тал хотів відповісти, але в цю мить у кущах над водою голосно тріснула гілка. Обоє відразу завмерли. Діти не дивилися одне на одного. Їм це було не потрібно. Тал трохи зігнув коліна, Ная плавно опустила руку до каменя, що лежав на березі. Вони обоє повернулися до заростей.

Із куща вискочив заєць. Він пролетів по піску, ледь не впав у воду, шарахнувся від Тала, зробив величезний стрибок убік і зник у траві.

Тал полегшено видихнув. Ная підняла камінь, який встигла схопити.

— Малий страх, — сказала вона.

Тал кивнув, але тут-таки насторожився знову. Бо заєць не просто біг. Заєць тікав. І не від них.

Ліс на мить став тихішим. Це не було справжнє мовчання. Вода все ще йшла по камінню. В очереті ще вовтузилися птахи. У траві стрекотали комахи. Десь далеко протяжно крикнув журавель. Але у звичному шумі дня з’явилося порожнє місце. Маленька неправильність. Така, яку звірі відчувають раніше за людей, а діти, що виросли серед звірів, — раніше за дорослих.