Розділ 47

До «Бумеранга» було всього кілька десятків кроків.

Після всього шляху ця відстань мала б здаватися смішною. Вони пройшли болота, кам’яні схили, ліси з хижаками, ночі на деревах, нафтовий дим, рапторів, спрагу, голод, страх і самотність. Кілька десятків кроків до хронокоптера — що це взагалі таке після всього? Ніщо. Дрібниця. Останній ривок.

Але саме ці кроки раптом стали найдовшими.

Бо за спиною йшов він.

Тиранозавр не кинувся одразу в скажений ривок. Він рухався важко, швидко, але стримано, ніби вже одного разу бачив, чим закінчується необережність на нерівній землі. Його величезні лапи глухо й потужно били по плато. Кущі тріщали, коли він проходив крізь них. Низькі гілки ламалися об його груди. Пил здіймався від кожного кроку. Він був надто великий для цього місця, надто справжній, надто близький.

Саня біг останнім і майже фізично відчував його погляд між лопатками. Не хотілося озиратися, не можна було озиратися, але він усе одно глянув назад на пів секунди. Цього вистачило, щоб побачити величезну голову, підняту над кущами, прочинену пащу, роздуті ніздрі, важкий хвіст, що тримав рівновагу. Хижак дивився не як випадкова тварина, що помітила здобич. У його русі було щось інше: затятість, запахова пам’ять, біль, лють, яку він не міг осмислити по-людськи, але ніс від каміння біля вулкана до самого плато.

— Швидше! — крикнув Женька.

Він уже був біля корпусу, видирався на бокову поверхню й тягнувся до дверей. Механізм клацнув нормально, майже буденно. Цей спокійний звук був таким дивним посеред тупоту й реву, що на мить здався чужим. Двері відчинилися, і перекошений вхід у кабіну став єдиним місцем у світі, куди треба було встигнути.

Француз підсадив Муху першим. Муха вхопився за край, підтягнувся й зник усередині, але тут же розвернувся, щоб допомагати іншим. Саня підбіг слідом, стрибнув, пальці ковзнули по гладкій поверхні, і серце на мить провалилося кудись униз. Не вийшло. Француз схопив його за пояс і буквально штовхнув угору. Муха вчепився в зап’ястя зсередини й смикнув так сильно, що в Сани болісно хруснуло плече. Саня ввалився в кабіну боком, ударився коліном об сидіння, відпластав, задихаючись, щоб звільнити місце.

Слідом поліз Француз. Він рухався швидко, але його рюкзак зачепився за край, ремінь натягнувся, тканина тріснула. Зовні вже вдарив рев — не далекий, не попереджувальний, а зовсім близький. У цей рев увійшло все повітря плато. Муха схопив Французів ремінь і рвонув на себе. Саня допоміг плечем. Француз нарешті провалився всередину, важко вдарився спиною об нижню стінку, але одразу перекотився вбік.

— Женька! — крикнув Саня.

Женька ліз останнім. Він устиг озирнутися і відразу про це пошкодував. Хижак був уже зовсім близько. Він не мчав сліпо, але відстань зникала. Величезне тіло йшло просто до «Бумеранга», паща розкривалася, голова опускалася нижче, ніби звір намагався зрозуміти, куди зникають маленькі істоти. Женька пірнув у кабіну, і Муха із Санею втягнули його всередину майже ривком. Француз ударив ногою по дверях, Саня потягнув ручку, Женька з незручного положення натиснув фіксатор.

Двері зачинилися.

Тієї ж миті зовні щось важке вдарило по корпусу.

Це був не звук гілки і не звук каменя. Це був удар живої маси — величезної, злої, такої, що не розуміла перешкоди. «Бумеранг» здригнувся всім тілом. Усередині хлопців кинуло вниз, туди, де через положення хронокоптера на боці тепер була нижня стінка. Муха вдарився плечем об сидіння, Саня ліктем об виступ, Француз устиг утримати Женьку за куртку, щоб той не влетів обличчям у край крісла.

— Усі цілі? — видихнув Женька.

Відповіли не одразу. Хтось застогнав, хтось вилаявся, хтось просто дихав надто голосно. Потім прийшов другий удар. Корпус знову сіпнувся — цього разу не тільки від удару, а ще й із невеликим зміщенням. Під «Бумерангом» зовні з хрускотом ламалися кущі, сипалася земля, дрібні камінці застукали по обшивці.

— Він нас рухає, — сказав Француз.

Сказав спокійно, але в цій спокійності було стільки напруження, що Муха різко підняв голову.

— У сенсі рухає?

Третій удар відповів замість Француза. «Бумеранг» хитнувся, зсунувся ще трохи, і всі четверо відчули це тілом: за зміненим нахилом, за тим, як ремені й сидіння раптом опинилися не там, де мозок їх чекав, за глухим шерехом землі під корпусом. Вони нічого не бачили зовні. У «Бумеранга» не було вікон, крізь які можна було б переконатися, наскільки близько край. Але кожен пам’ятав місце: кущі, ухил, плато, урвище, а за ним унизу — скелі й океан.

— Пристебнутися! — крикнув Женька.

Ось тут почався хаос.

У нормальному положенні сісти й пристебнутися можна було б за секунди. Зараз усе було перекошене. Сидіння стояли боком до землі, ремені дивно звисали, тіло тягнуло вниз, руки ковзали по стінках і по брудному одягу. Зовні хижак знову вдарив по корпусу, і «Бумеранг» сіпнувся так, що Муха ледь не зірвався вниз, але сам піймав ремінь, перекинув його через груди й почав застібатися. Пряжка не одразу потрапила в замок. Він стиснув зуби, вилаявся, спробував ще раз — і защепнув.

Саня втиснувся у своє місце, хоча слово «місце» зараз звучало надто акуратно для цієї перекошеної кабіни. Маркер заважав, бив по нозі, чіплявся. Він хотів відкинути його вбік, але Муха помітив і різко сказав:

— Не кидай! Пристебни поруч!

Саня послухався автоматично. У Мухиному голосі вже не було колишнього переляканого ниття. Це була команда людини, яка сама боїться, але все одно робить потрібне. Саня запхав маркер під ремінь, намацав свою пряжку, застебнувся і тільки тоді зрозумів, що руки трусяться так, ніби він знову сам на дереві вночі.

Француз пристебнувся швидше за всіх. Потім дотягнувся до Женьки, тримаючи його за куртку.

— Панель.

— Знаю!

Женька висів майже боком біля керування. Йому треба було втриматися, не зірватися, влучити по потрібних клавішах і не думати про те, що зовні величезна тварюка б’є по їхньому єдиному шансу на повернення. Він натиснув запуск перезавантаження.