Розділ 46

Ніч біля «Бумеранга» вийшла не схожою на всі інші ночі.

Вона не стала безпечною. До безпеки було надто далеко: довкола так само шаруділи кущі, у темряві кричала місцева живність, десь за деревами іноді тріщали гілки, а океан унизу бився об скелі так глухо й важко, ніби величезний звір усю ніч ворочався під плато. Багаття доводилося підтримувати, чергувань ніхто не скасовував, маркери лежали поруч, смолоскипи були готові до підпалювання. Але всередині в хлопців уже не було того голого, постійного відчаю, який супроводжував їх майже весь шлях. Поруч лежав «Бумеранг». Не мертвий, не безмовний, не назавжди зачинений. Активний. Такий, що вимагав перезавантаження. Вимагав ранку, ясної голови й однієї спроби, від якої залежало все.

Після вечері вони довго сиділи біля основного багаття. М’ясо крикливої курки-динозавра справді виявилося найкращою їжею за всі ці дні, і це чомусь теж било по нервах. Було майже образливо, що древній світ, який стільки разів намагався їх убити, міг раптом дати такий теплий, соковитий, димний ужин в останню ніч. Муха навіть сказав, що якщо вони виберуться, він ніколи нікому не розповість, що найкраща курка в його житті жила за мільйони років до курки. Саня відповів, що розповідати все одно не можна, бо їх одразу відправлять не в підручники історії, а на обстеження. Женька зауважив, що обстеження їм після всього не завадить. Француз мовчки простягнув палицю з іще одним шматком м’яса Сані, і той узяв без суперечок, хоча раніше обов’язково сказав би щось про те, що він не маленький.

Розмови йшли нерівно. То всі надовго замовкали, слухаючи ніч і власні думки, то раптом починали говорити водночас. Повернення додому кожен уявляв по-своєму, і ніхто не наважувався описувати це надто докладно, ніби подробиця могла наврочити. Муха сказав, що насамперед вип’є літр води з-під крана, навіть якщо вона буде несмачна. Саня сказав, що спершу прийме душ, потім ще один, потім, можливо, третій, бо нафта, дим і личинки потребують окремої програми змивання. Женька, дивлячись на вогонь, тихо зауважив, що спершу їм усім доведеться пояснити, де вони були. На цьому місці розмова притихла. Пояснити було неможливо. Навіть якщо вони розкажуть правду, правда прозвучить гірше за будь-яку брехню.

— Скажемо, що заблукали, — після паузи запропонував Муха.

Женька подивився на його брудний одяг, на плями фарби, сажі, засохлої крові від подряпин, на обгорілий край Французового рукава, на Саню, від якого навіть біля багаття досі тягнуло нафтовим гаром.

— У якому лісі?

— У дуже складному.

Саня всміхнувся, але усмішка швидко зникла. Він раптом уявив, що колись справді стоятиме перед дорослими людьми, перед поліцією, батьками, лікарями чи ким завгодно ще, і намагатиметься вибрати між правдою, яка неможлива, і брехнею, яка не пояснить нічого. Потім він подивився на «Бумеранг», темний силует у кущах, і вирішив не думати далі. До цього ще треба було дожити.

Трохи пізніше вони все-таки заговорили про океан. Точніше, почав Муха, який, розтягнувшись на листі біля багаття, раптом сказав, що взагалі-то вони дійшли до моря, а значить, було б красиво перед поверненням скупатися. Кілька секунд усі мовчали, бо думка була водночас привабливою й цілковито божевільною. Після днів бруду, поту, кіптяви, укусів і диму сама ідея води здавалася майже раєм. Але потім реальність швидко повернулася. Плато обривалося вниз скелями, шлях до води був або неможливий, або надто небезпечний, а в самому океані цього часу могли жити істоти, поруч із якими наземні хижаки здалися б чемними сусідами.

— Я пас, — сказав Саня. — Я вже достатньо побув їжею на суші. У морі нехай тренуються без мене.

— Там унизу прибій, каміння і невідомо хто, — додав Женька. — Спускатися заради купання — дурість.

Муха не став сперечатися. Він перевернувся на бік, подивився в бік темного океану й сказав уже тихіше:

— Просто хотілося змити все це до дому.

Француз, який сидів біля другого багаття й підкладав гілки, відповів не відразу.

— Дома змиєш.

У цих двох словах було більше надії, ніж у довгих промовах. Дома. Не «якщо». Не «може». Просто дома. Муха кивнув, хоча Француз на нього не дивився.

Замість купання вони вмилися тим, що було. Воду берегли, але не настільки, щоб зовсім не привести себе до ладу перед спробою повернення. Кожен змочив долоні, провів по обличчю, шиї, руках. Бруд не зник, радше перерозподілився. Сажа в’їлася в шкіру, подряпини щипало, укуси одразу засвербіли сильніше. Саня намагався відтерти з рук маслянисті сліди після нафтової ночі, але тільки розмазав їх тонше. Муха, дивлячись на себе в темне відбиття на внутрішній поверхні фляги, сказав, що якби їх зараз сфотографувати, вийшла б реклама проти подорожей у часі. Ніхто не засміявся голосно, але всім стало трохи легше.

Потім постало питання сувенірів.

Воно виникло майже випадково. Саня знайшов біля багаття красивий чорний камінь із блискучими вкрапленнями, схожий на шматок застиглої ночі, і машинально покрутив його в руках. Муха одразу сказав, що такий можна було б забрати. Потім замовк, бо всі зрозуміли одне й те саме. Забрати щось звідси додому — значить перенести крізь час предмет із цього світу. Камінь, перо, зуб, шкаралупу, будь-яку дрібницю. Вони вже й так накоїли тут невідомо скільки: палили багаття, убивали тварин, їли яйця, залишали сліди, підпалили нафту, налякали рапторів, можливо, змінили чиїсь маршрути й чиїсь життя. Вони не були вченими й не розуміли, де закінчується допустиме й починається катастрофа для майбутнього.

— Може, можна, — невпевнено сказав Муха. — Ми ж самі звідси повернемося. Усередині нас теж… ну, їжа, вода, всяке.

— Не треба, — сказав Женька.

Він вимовив це спокійно, але так твердо, що сперечатися не захотілося. Саня поклав камінь назад на землю. Француз теж оглянув свої кишені й витяг звідти маленький шматок дивної кори, який, мабуть, випадково потрапив туди під час збирання дров. Він кинув кору в багаття. Муха після короткої внутрішньої боротьби дістав гарне сіре перо, знайдене біля гніздовища, подивився на нього, зітхнув і теж кинув у вогонь.