Розділ 45

Спершу вони побачили не його, а знайомий край плато, кущі, низькі деревця, урвище і далекий блиск океану внизу. Місце, з якого все почалося, тепер здавалося майже неможливим: надто звичайним порівняно з тим, що вони пережили після. Ось тут вони колись стояли ще майже дітьми з нормального світу, сперечалися, метушилися, не розуміли, як швидко звичне життя може зникнути. Ось тут «Бумеранг» лежав у кущах, перевернутий набік, але цілий, як величезна дивна капсула, покинута серед доісторичної зелені. Вони тоді зачинили двері, залишили його, написали повідомлення для Сани, пішли до вулкана — і кожен із них у глибині душі не був певен, що колись знову побачить це місце.

Тепер побачили.

І зупинилися.

Ніхто не кинувся до хронокоптера одразу. Навіть не через обережність, хоча обережність уже в’їлася в них глибше за бруд. Просто повернення вдарило сильніше, ніж вони очікували. «Бумеранг» лежав там само, як вони його залишили: на боці, в кущах, із зачиненими дверима, не побитий, не розламаний, не змінений за ці дні так, як змінилися вони самі. На його гладкій обшивці лежав пил, подекуди поприлипали листя й суха трава, але нічого катастрофічного не було. Він виглядав майже спокійно. І саме цей спокій чомусь зачепив хлопців найсильніше. Поки вони тікали від хижаків, їли змій і личинок, ночували на деревах і біля багать, ця машина просто лежала тут і чекала.

Муха першим зробив кілька кроків уперед, потім зупинився й подивився на інших.

— Я думав, коли ми повернемося, він виглядатиме як порятунок, — сказав він. — А він виглядає як причина всіх проблем.

Саня подивився на корпус і несподівано для себе не відчув злості. Або відчув, але десь глибоко, під утомою й полегшенням. «Бумеранг» був і причиною, і шансом водночас. Без нього вони б не потрапили сюди. Без нього, можливо, і не вибралися б.

— Він хоча б на місці, — сказав Женька.

Француз уже йшов до кущів, тримаючи маркер напоготові. Він обійшов хронокоптер збоку, перевірив зарості, зазирнув за найближче каміння. Великої живності поруч не було, тільки в траві майнула дрібна ящірка й зникла під коренем. Після цього решта підійшли ближче. Саня провів рукою по боці «Бумеранга», більше для того, щоб переконатися, що це не картинка. Обшивка була тепла від сонця, гладка, майже чужа після каміння, кори, бруду й живих шершавих поверхонь цього світу.

— Мій маркер усередині? — спитав Саня.

— І маркер, і рюкзак, усе там, усе на місці, — сказав Женька. — Ми нічого зайвого не чіпали.

Саня кивнув. Це було дивно — чути про свій маркер, як про річ з іншого життя. Начебто минуло всього кілька днів, але між тією миттю, коли він залишив його біля «Бумеранга», і цим поверненням лежала ціла прірва: болото, змії, личинки, нафтова пожежа, тиранозаври, самотність і багаття на схилі.

Двері відчинилися нормально. Як і раніше. Женька піднявся на бокову поверхню, вхопився за виступ, натиснув фіксатор, і стулка слухняно відійшла. Жодного скреготу, жодної боротьби, жодного драматичного заклинювання — просто знайомий механізм, який досі працював. Зсередини війнуло застояним повітрям, пластиком, пилом і чимось своїм, людським. Не домом, звісно, але принаймні предметом з їхнього часу. Після всього, що пахло кров’ю, болотом, гаром, мокрим листям і димом, цей запах виявився майже болючим.

Муха підняв голову до відкритого входу й тихо сказав:

— Ось тепер трохи схоже на порятунок.

Саня заліз усередину майже одразу. У кабіні все було так само незручно, як вони пам’ятали: через положення на боці сидіння, стінки й підлога переплуталися, доводилося рухатися боком, упиратися ногами, триматися руками, щоб не сповзти. Його маркер справді лежав там, куди його поклали разом із рюкзаком і захисною маскою. Саня дістав його, провів долонею по корпусу, перевірив бункер, потім мимоволі подивився на Муху. Той помітив і трохи відвів очі, але вже без колишньої винуватої метушні. Розмова між ними вже відбулася. Тепер треба було просто жити далі.

Женька теж заліз усередину, але не поспішав до панелі. Він уже пробував перезапускати «Бумеранг» раніше, ще до походу до вулкана. Тоді нічого не вийшло: екран відповідав неохоче, система то мовчала, то видавала незрозумілі рядки, а потім ніби йшла в себе, наче машині після аварійного стрибка й перевороту потрібен був час, щоб прийти до тями. Саме тому вони тоді й пішли до вулкана: не тому, що забули про хронокоптер, а тому, що чекати біля корпусу без води, їжі й розуміння було небезпечно. Вулкан був шансом знайти Саню й озирнутися. Тепер вони повернулися із Санею, але питання залишилося тим самим: чи прокинувся «Бумеранг» остаточно, чи все ще вперто висить у своєму захисному режимі.

— Зараз пробуватимеш? — спитав Саня.

Женька подивився на панель. Ззовні крізь відкриті двері падав вечірній світ, усередині було напівтемно, але екран можна було розгледіти.

— Хочеться, — сказав він. — І не хочеться.

Муха, який стояв ззовні під дверима, підняв голову.

— Давай спершу табір.

Женька обернувся.

— Ти серйозно?

— Більш ніж. Ми дійшли до «Бумера», але не додому. Зараз почнемо тикати кнопки на порожній шлунок, у сутінках, із багаттями на рівні «колись потім». Якщо все спрацює — прекрасно. А якщо ні? Сидітимемо в темряві й ненавидітимемо панель?

Француз, який досі дивився на зарості довкола, сказав:

— Спершу багаття.

Це прозвучало остаточно. Женька не став сперечатися. Він і сам розумів, що вони всі мають рацію. Раніше, у перший день, вони могли поводитися як хлопці, що знайшли пригоду. Тепер вони вже знали ціну поспіху. «Бумеранг» не зникне за годину. А ніч зникати не збиралася.

Вони облаштували стоянку поруч із хронокоптером, але не впритул. «Бумеранг» давав відчуття захисту, однак усі розуміли: якщо до нього підійде щось велике, тулитися просто до корпусу нерозумно. Вибрали місце між кущами й камінням, звідки проглядався підхід із боку плато і де можна було швидко дістатися до дверей. Урвище лишалося збоку, океан шумів далеко внизу, і цей шум увесь час нагадував, що дороги назад за край немає. Дров тут було більше, ніж на вулканічній висоті, але збирати їх усе одно доводилося уважно: у сухих завалах могли ховатися змії, під листям — комахи, в кущах — дрібна живність, яка сама по собі не страшна, але здатна здійняти переполох.