Розділ 44

Зворотний шлях спершу здавався легшим лише тому, що вони знали напрямок. Насправді схил швидко нагадав: іти вниз — не означає відпочивати. Каміння сипалося з-під ніг, лавові плити в тіні були слизькі, сухі стебла чіплялися за смолоскипи, а рюкзаки так само вперто тягнули плечі, як і раніше. Просто тепер кожна небезпечна ділянка вже мала ім’я в пам’яті хлопців: тут птеродактиль зайшов надто низько, там раптори почали нарізати кола, за тією грядою вони робили димні купки, нижче був перелісок, де вони ночували на землі між двома багаттями. Для Сани це був новий світ, але для трьох — дорога, яка вже встигла стати частиною їхнього виживання.

Вони не поспішали. Це було головною відмінністю від перших днів. Раніше кожна година здавалася гонитвою: до вулкана, від хижака, до води, до укриття, до чергового шансу. Тепер поспіх був небезпечнішим. Вони рухалися від укриття до укриття, але вже без панічної уривчастості. На відкритих місцях трималися ближче. Перед заростями зупинялися й слухали. Якщо над схилом проходила велика тінь, одразу йшли до каміння. Коли траплялися сухі смуги рослинності, перевіряли, чи можна поповнити смолоскипи або зібрати паливо на ніч.

Саня дивився на їхній маршрут із подивом. З боку хлопців вулкан був іншим: сухішим, кам’янистішим, місцями майже відкритим, але не таким болотистим і заплутаним, як його низина. Тут було більше лавових уступів, кам’яних полиць, старих тріщин, сухих кущів, чіпких папоротей у розколинах. Рослинність збиралася плямами, ніби хтось кинув зелені острови на чорний схил і не став заповнювати проміжки. Тварини теж поводилися інакше. Болотної дрібноти було менше, зате більше швидких двоногих істот, дрібних пернатих динозавриків і ящірок, що грілися на камінні.

— У вас тут сухіше, — сказав Саня, коли вони зупинилися біля лавового уступу.

— У нас тут усе намагалося з’їсти нас усуху, — відповів Муха. Сказав він це вже без колишнього жалібного тону, радше як сухий звіт.

Женька показав униз, де схил переходив у зелені смуги.

— Нижче буде більше життя. І більше води. Але там же більше тих, хто приходить до води.

Француз присів біля сліду на м’якому попелястому ґрунті. Слід був старий, розмазаний, із трьома довгими відбитками пальців. Не величезний, але й не дрібний.

— Пройшов уранці.

Саня нахилився.

— Великий?

— Середній, — сказав Женька. — Тобто для нас великий. Для тиранозавра — перекус.

Слово «тиранозавр» тепер уже не звучало як хлоп’яча фантазія. Після Саниного оповідання й того, що хлопці бачили внизу, воно стало робочою назвою небезпеки.

Що нижче вони спускалися, то багатшою ставала природа. Учора й позавчора хлопці майже не помічали її по-справжньому: усе було або укриттям, або загрозою, або паливом. Тепер, коли вони йшли разом і трохи впевненіше, погляд устигав чіплятися за деталі. На камінні росли лишайники дивних відтінків — сіро-зелені, майже сині, іржаво-помаранчеві. У розколинах сиділи маленькі рослини з товстим листям, у якому після дощу зберігалася вода. На низьких кущах висіли темні шишкоподібні утворення — можливо, насіння, а можливо, щось, до чого краще не торкатися. Над однією вологою плямою кружляли великі бабкоподібні комахи з прозорими крилами, що відливали міддю.

Саня помітив маленьку тварину, схожу на суміш ящірки й білки, тільки з перетинками між лапами. Вона сиділа на кривому стовбурі, дивилася на них круглими очима, а потім стрибнула й спланувала до сусіднього каменя.

— Таке в мене на дереві жило, — сказав він.

— Ти вже говориш так, ніби в тебе тут дача, — зауважив Муха.

— Після папоротевого гнізда я маю право на нерухомість.

Француз коротко хмикнув, і цього вистачило, щоб усі зрозуміли: жарт прийнято.

З їжею вирішили не чекати до вечора. Коли попереду в сухій траві помітили зграйку куркоподібних динозавриків, хлопці зупинилися й почали діяти вже майже злагоджено. Француз обійшов праворуч, не відходячи надто далеко. Женька й Саня залишилися біля каміння з маркерами, Муха прикривав ззаду й стежив за небом. Птицеящери нервували, пищали, перебігали від куща до куща. Одного вдалося відтяти від зграї. Постріл Женьки влучив йому в бік — не вбив, але збив рух. Саня вистрілив слідом і влучив у шию. Француз швидко добив палицею, без зайвих розмов.

Це було неприємно. Особливо Сані, який уперше побачив, як спортивний маркер перетворюється на частину полювання. Але ніхто не робив із цього події. Здобич була здобиччю. Вони обскубали тушку, наскільки змогли, віднесли нутрощі подалі, м’ясо вирішили готувати на найближчій стоянці. Женька нагадав, що запах треба ховати або спалювати, а рештки — закопувати, якщо буде час. Усі вже розуміли чому.

Надвечір вони вибрали місце для ночівлі нижче схилом, біля групи каменів і кількох кривих дерев. На дерева лізти не стали. Після ночей біля багать ніхто вже не хотів повертатися до мук на гілках без крайньої потреби. Четверо працювали швидше: Муха й Саня збирали сухі стебла, Француз тягав важкі гілки, Женька розкладав кострища й перевіряв вітер. Зробили три багаття невеликим трикутником, як на вулканічній полиці, але одне тримали головним. Два бокові потрібні були більше для світла, диму й межі.

Вечеря вийшла майже нормальною. М’ясо місцевої «курки» виявилося кращим за змію, кращим за личинок і кращим за сухі обвуглені запаси, які хлопці їли вранці. Жорстке, але смачне, із запахом диму й чимось схоже на дуже дику птицю. Саня їв і слухав, як хлопці коротко розповідають про річку, переправу, птеродактилів і рапторів. Вони не переказували все докладно, бо кожну історію можна було розповідати годинами, а сил на це не було. Натомість спливали окремі шматки: Муха у воді, Француз на колоді, Женька зі смолоскипом перед мордою летючої тварюки, ніч із комарами, два багаття як очі.

Саня теж ділився уривками: змії під колодами, личинки, роса, нафтова калюжа, величезна самиця, що зірвалася на камінні. Коли він розповідав про падіння хижачки, Муха взагалі не перебивав. Француз дивився у вогонь. Женька поставив тільки одне запитання: