Розділ 43

Пробудження після зустрічі виявилося дивно спокійним. Не безпечним — безпечного тут узагалі нічого не було, — а саме спокійним усередині. Хлопці прокинулися майже одночасно, ніби організм кожного чекав, коли почнуть ворушитися й інші. Багаття диміли, жар тримався, на камінні лежав сірий попіл, повітря пахло гаром, мокрою землею і смаженим зміїним м’ясом. Десь нижче схилом кричали тварини, над вулканом уже кружляли дрібні птеродактилі, але все це вперше за багато днів не здавалося головним. Головним було те, що Саня сидів біля вогню — живий, чорний від кіптяви, з подряпаними руками — і пив воду з фляги маленькими ковтками, а решта дивилися на нього так, ніби досі перевіряли: чи не зникне.

Ніхто не сказав одразу: «Йдемо назад». Спершу вони просто займалися ранковими справами. Підкинули в основне багаття кілька гілок, щоб підняти полум’я й прогнати залишки сирості. Перевірили фляги. Перерахували кульки, хоча це вже робилося більше для спокою, ніж для точності. До‘їли те, що лишилося від учорашньої змії, і це був радше сніданок з обов’язку, ніж від апетиту. М’яса було мало, але після ночі організм приймав усе, що не намагалося втекти або вкусити. Саня їв повільно, іноді зупинявся, ніби згадував, що тепер можна не квапитися на самоті й не ховати кожен шматок від світу.

Коли сонце піднялося вище, розмова все-таки сама прийшла до того, від чого вночі вони відходили. Женька розклав на камені паличку, кілька шматочків кори й маленький уламок вуглини, позначаючи вулкан, їхній шлях і приблизне місце «Бумеранга». Карта була умовна до смішного, але іншої в них не було. Хлопці поступово відновили загальну картину: троє після аварії опинилися з одного боку вулкана, ближче до океану й скелястих місць, Саня — зовсім з іншого, біля вологішої низини, болотистих ділянок і нафтового виходу. Вони весь час ішли до одного орієнтира, але різними дугами, і тільки висота, дим та випадок нарешті звели їх разом.

— Значить, ми справді були по різні боки, — сказав Муха, присівши біля кам’яної «карти». — Я весь цей час уявляв, що ти десь поруч, просто за кущами. Ну, далеко за кущами. Але не настільки.

Саня провів пальцем по лінії, яку Женька позначив як схил.

— Я теж думав, що ви ближче. Потім зрозумів: якщо кричати, то почують тільки ті, хто хоче мене з’їсти. Тому пішов до вулкана.

— Ми теж, — сказав Женька. — Тільки з іншого боку.

Француз подивився на сіріючий схил унизу.

— Значить, вулкан спрацював.

Це було найточніше. Вулкан справді спрацював — не як місце зустрічі, а як єдина розумна думка, що прийшла всім незалежно одне від одного. Вони могли розминутися на кілометри, могли не побачити одне одного, могли загинути дорогою, але принаймні не йшли в різні боки назавжди. Від цього розуміння ставало водночас легше і страшніше. Легше — бо рішення виявилося правильним. Страшніше — бо правильного рішення все одно могло не вистачити.

Про повернення до «Бумеранга» заговорив Женька. Не урочисто, не командирським голосом, а майже буденно, ніби вимовляв те, що всі й так уже знали.

— Нам треба назад. До «Бумеранга». Інших варіантів немає.

Саня подивився на нього. Учора, мабуть, це слово вдарило б надто сильно: назад через усе, від чого він ледь утік. Але тепер він був не сам, і сама думка вже не здавалася неможливою.

— Він узагалі може працювати?

— Не знаю, — чесно сказав Женька. — Але якщо він працює хоч якось, шанс тільки там. Якщо не працює — все одно нам треба до нього. Там хоч місце знайоме, речі, корпус, захист. І твій маркер.

Муха, який досі мовчав, різко підняв очі. У його обличчі щось змінилося: не страх, не жарт, не звична спроба зісковзнути з важкої розмови. Він ніби давно чекав цього моменту й більше не міг відкладати.

— Сань, можна?

Саня повернувся до нього.

— Що?

Муха кивнув убік, трохи далі від багаття.

— На хвилину.

Вони відійшли до каміння, але не так далеко, щоб зникнути з очей. Женька зробив вигляд, що зайнятий багаттям, Француз почав перевіряти смолоскипи. Насправді обидва чули не все, але розуміли достатньо, щоб не втручатися.

Муха кілька секунд дивився собі під ноги, потім видихнув і сказав без підготовки:

— Це я винен.

Саня не одразу відповів. Він, здається, зрозумів, про що йдеться, але не став допомагати.

— Я з «Бумерангом», — продовжив Муха. — Я тоді поліз, почав… ну, ти знаєш. Якби не я, нас би сюди не жбурнуло. Ти сам ледь не загинув. Ми всі ледь не… Коротше, я не знаю, як це нормально сказати. Пробач.

На початку книги Муха, можливо, сказав би це інакше: швидше, голосніше, зі спробою прикритися жартом. Тепер він стояв прямо, брудний, покусаний, із маркером на ремені, і говорив так, як міг. Не красиво, зате по-справжньому.

Саня довго мовчав. Потім подивився на схил, на дими багать, на небо, де далеко пройшов силует птеродактиля, і тихо сказав:

— Ти, звісно, дурень.

Муха кивнув.

— Знаю.

— Але я не ображаюся.

Той підняв голову.

— Серйозно. Я міг би ображатися, якби ми зараз сиділи вдома і в мене через тебе тріснула приставка. А тут… — Саня махнув рукою довкола. — Тут якось масштаб не той. Ми всі живі. Це головне. А ще, якщо зовсім чесно, де б я таке побачив? Личинки, нафта, тиранозаври, сон на дереві, папоротеве гніздо… Ти мені, може, ще й винен.

Муха моргнув.

— За що?

— За екскурсію. Тільки відгук буде поганий. Організація жахлива, харчування сумнівне, гіди відсутні.

Муха всміхнувся не одразу, але коли всміхнувся, стало видно, ніби з нього зняли частину ваги.

— Я виправлюся.

— Почни з того, що більше не чіпай древні машини часу без дозволу.

— Це розумно.

Вони постояли ще кілька секунд. Потім Муха зняв із плеча свій маркер і простягнув Сані.

— Тримай.

Саня насупився.

— Навіщо?

— Твій у «Бумерангу». А йти без маркера тобі не можна. Я… — Муха затнувся, але продовжив: — Я нормально з кульками, але ти теж маєш бути озброєний. Мені буде спокійніше.