Розділ 42

Вони бігли не строєм і не за планом. Просто зірвалися вниз темним схилом — туди, звідки долинув голос. Каміння тікало з-під ніг, сухі стебла шмагали по штанах, рюкзаки били по спинах, але ніхто вже не думав про те, що можна впасти, підвернути ногу, налетіти на хижака або вискочити просто в темряву. Усе це на кілька секунд стало неважливим. У світі, де не мало бути людського голосу, хтось крикнув людське слово. І це слово тягнуло сильніше за страх.

— Ей! — знову закричав Муха, уже на бігу. — Ей! Сюди! Ми тут!

На останньому слові голос у нього зірвався, став тоншим, майже дитячим, і сам він цього не помітив. Женька біг трохи попереду, спотикаючись, розкинувши руки для рівноваги. Він хотів крикнути: «Хто там?», але не зміг. Бо вже знав. Не розумом — розум ще опирався, ще казав, що не можна, неможливо, надто велике диво. Але всередині щось уже впізнало цей зірваний хрип із темряви.

Француз біг збоку, нижче схилом, і вперше за весь час не намагався бути найобережнішим. Він теж спотикався, теж дихав уривчасто, теж дивився вперед так, ніби голос зникне, якщо він моргне. В одній руці Француз досі тримав димну палицю, яку майже машинально схопив біля багаття, але полум’я на ній уже не було. Вона тільки тліла, залишаючи в повітрі тонку червону цятку.

З темряви знову долинуло:

— Люди!

Ближче.

Тепер у цьому голосі було вже не тільки відчай, а й невіра. Людина, яка кричала, ніби сама боялася власного крику. Ніби не хотіла повірити завчасно. Ніби надто довго була сама і тепер не знала, чи можна довіряти відповіді.

Женька першим розрізнив силует.

Спершу просто рух між камінням. Потім постать — худу, брудну, хистку, з палицею в руці. Вона з’явилася в місячному світлі, зникла за темним виступом, знову вийшла на відкриту смугу схилу. Людина бігла їм назустріч так само нерівно, як вони: то прискорюючись, то майже падаючи, то знову випростуючись. І в якусь частку секунди, ще до обличчя, до деталей, до слів, Женька впізнав її за рухом.

Саня.

У Женьки щось обірвалося всередині. Не метафорично, не красиво, а грубо й боляче, ніби всі ці дні він тримав у грудях затягнутий вузол, а тепер його одним ривком розрізали. Він хотів крикнути ім’я, але звук не вийшов. Вийшов тільки хрип. Тоді закричав Муха.

— Санько!

Силует різко зупинився, ніби це ім’я вдарило його. На секунду Саня завмер посеред схилу. Потім зробив крок уперед, ще один — і раптом уже остаточно зірвався з місця, побіг до них, не розбираючи дороги.

— Женька! — крикнув він.

Голос був майже не його. Зірваний, хрипкий, чужий від диму й утоми. Але це було ім’я. Їхнє ім’я. Їхній світ. Їхній Саня.

Вони зіткнулися так сильно, що ледь не впали всі разом. Женька налетів першим, схопив Саню за плечі й зупинив не стільки його, скільки себе. Кілька секунд він просто тримав його — ще не обіймаючи, а саме тримаючи, дивлячись в обличчя. У місячному світлі й відсвіті далекого багаття Саня виглядав страшно: чорні розводи кіптяви на щоках, брудне волосся, пересохлі губи, подряпини на шиї й руках, одяг у плямах сажі й чогось маслянистого. Від нього тягнуло гаром, димом, потом, сирою землею і ще якимось важким запахом, якого Женька тієї миті не встиг зрозуміти.

Але він був живий.

Теплий під руками.

Справжній.

Женька кілька разів розтулив рота, перш ніж зміг сказати хоч щось.

— Ти… ти живий.

Саня ніби хотів відповісти жартом. По обличчю було видно: звична оборона вже майже піднялася. Але не піднялася. Губи здригнулися, і він тільки кивнув.

— Живий.

Після цього Женька обійняв його. Не красиво, не стримано, не по-чоловічому, як вони, мабуть, потім розповідали б, якби взагалі колись наважилися розповідати. Він просто вчепився в Саню так, ніби той міг знову зникнути, якщо послабити руки. Саня спершу застиг, потім теж схопив його за спину. В обох на секунду зникли всі слова. Залишилися тільки важке дихання й пальці, вчеплені в брудний одяг.

Муха влетів у них наступним. Він не розрахував швидкість, ударився плечем у Женьку, ледь не збив усіх трьох, закричав щось зовсім нерозбірливе й обхопив Саню збоку так, що той видихнув від несподіванки.

— Ти живий! — вигукнув Муха йому майже у вухо. — Ти живий, ти живий, ти живий! Санько, ти живий!

— Мухо… — Саня спробував вдихнути. — Ребра.

— Плювати на ребра! — Муха чи то сміявся, чи то вже плакав, сам не розуміючи. — У тебе є ребра! Це прекрасно!

Женька засміявся першим — коротко, зірвано, майже як кашель. Саня теж почав сміятися, але сміх одразу перейшов у хрип: горло було розбите криками й димом. Муха все ще тримав його, потім раптом відскочив на пів кроку, схопив за плечі, подивився в обличчя, ніби перевіряючи ще раз.

— Ти де був?! Чому ти такий?! Ти взагалі як?! Ми тебе шукали! Ми до вулкана йшли! Ми думали… — він збився, ковтнув повітря і раптом різко замовк.

Бо наступне слово було надто страшним.

Думали що?

Що він загинув.

Що його з’їли.

Що він лежить десь у чужому лісі, а вони йдуть далі, бо більше нічого не можуть зробити.

Муха цього не сказав. Але всі троє почули.

Саня теж.

Він подивився на нього і раптом сам ступив до Мухи. Уже не випадково, не в спільній купі, а окремо. Обійняв його однією рукою за шию, ніяково, міцно, по-дружньому, ніби цим рухом можна було закрити всі дні, коли Муха жив із провиною всередині.

— Я тут, — хрипко сказав Саня.

Муха кивнув надто швидко.

— Так.

— Чуєш?

— Так.

— Я тут.

У Мухи сіпнулося обличчя. Він відвернувся, швидко провів рукавом по очах і сердито сказав:

— Дим. Тут скрізь дим.

— Звісно, — сказав Женька, і голос у нього теж був не дуже рівний.

Француз увесь цей час стояв за крок від них.

Він не кинувся одразу. Не тому, що відчував менше. Просто в нього все відбувалося інакше. Він зупинився поруч, дивився на Саню, на його обличчя, на руки, на те, як той тримається на ногах. У темряві, в місячному світлі, серед каміння, після всіх цих днів Француз ніби дозволяв собі повірити повільніше. Йому треба було не почути, не побачити здалеку, а прийняти: так, це Саня. Так, повернувся. Так, живий.