Розділ 41

Виття долинуло знизу вже ближче до вечора.

Не поруч. Далеко. Так далеко, що спершу воно майже загубилося серед звичних звуків древнього світу: криків, віддаленого тупоту, пташиного вереску, шерехів у камінні. Але потім повторилося — довге, низьке, зірване, сповнене такого болю, що навіть Муха перестав складати сухі стебла в купу.

— Це що було?

Француз стояв трохи нижче схилом, з оберемком гілок. Він відповів не відразу. Дивився в той бік, звідки прийшов звук, але там був тільки вигин вулкана, каміння й довгі вечірні тіні.

— Хтось великий, — сказав він.

— Дуже великий, — додав Женька.

Виття повторилося. Тепер коротше. Потім десь поруч із ним глухо вдарив рев — не такий високий, не болючий, а злий, хрипкий, важкий. Від цього звуку навіть каміння довкола ніби стало холоднішим.

Муха повільно поклав гілки в купу.

— Схоже, у когось там поганий день.

Женька ще трохи прислухався. Звук був далеко, з іншого боку широкого вигину схилу. Тут, на висоті, він долинав уже ослабленим, наче вулкан сам його гасив.

— Не до нас, — сказав він.

— Поки що, — уточнив Француз.

Це «поки що» ніхто не став розвивати.

Вони продовжили тягати дрова.

Багаття на полиці вже горіло. Не величезне, але впевнене. Сірий дим підіймався над камінням і йшов убік. Поруч лежали дві купи палива: основна, майже людського зросту, і запасна — нижча, але щільна. Вони працювали весь день і все одно розуміли, що цього мало. Для однієї ночі — можливо. Для великого сигналу — ні. Для кількох багать — тим паче.

Тому вони розходилися по найближчому радіусу, але не далі, ніж могли бачити одне одного. Француз спускався до сухих кущів, Женька збирав кору й товсті уламки вище, Муха ходив дугою вздовж схилу, де за кам’яною грядою ще трималися острівці жорсткої рослинності.

Саме Муха першим побачив чорний дим.

Спершу він вирішив, що це тінь.

Над боком вулкана, далеко внизу, з іншого боку, де схил ішов за вигин, підіймалася темна смуга. Не така, як їхній дим. Їхнє багаття давало сірий стовп, який вітер швидко розбивав. А там було щось густе, чорне, жирне на вигляд. Дим підіймався помітно вище за дерева, потім завалювався вбік і розповзався брудною плямою.

Муха кілька секунд дивився мовчки.

Потім кинув оберемок гілок.

— Ей.

Женька не почув.

— Ей! — уже голосніше покликав Муха. — Ідіть сюди.

Француз першим підняв голову. Потім Женька. Вони підійшли швидко, але не бігом, із маркерами в руках. Після рапторів будь-яка дивина перестала бути просто дивиною.

— Що? — спитав Женька.

Муха показав униз і вбік.

— Там.

Вони спершу нічого не побачили. Потім вітер на секунду розсунув дим, і чорний стовп знову піднявся над вигином схилу.

Француз примружився.

— Не наш.

— Дякую, я вже майже вирішив, що це ми так далеко надиміли, — сказав Муха, але тихо. Без звичної легкості.

Женька дивився найдовше.

Дим справді був далеко. Дуже далеко. І нижче за них. Вони стояли вже на такій висоті, що чорний стовп здавався не чимось над вулканом, а чимось біля його підніжжя. Він підіймався, може, на сотню метрів, може, й більше, але все одно лишався внизу, під ними. Якби вони не відійшли по окружності схилу, якби Муха не опинився саме тут, вони могли б його взагалі не побачити. Через вигин вулкана основна частина диму була прихована.

— Що так горить? — спитав Француз.

Женька помовчав.

— Дерево так не горить.

— Смола? — припустив Муха. — Або… ну, не знаю. Пластик?

Слово прозвучало дивно. Безглуздо. Пластик у древньому світі був майже смішніший за людей.

Але ніхто не засміявся.

— Пластику тут не має бути, — сказав Женька.

— Нас теж, — сказав Муха.

Це було правдою, і від того стало гірше.

Женька дивився на чорний дим і намагався підібрати пояснення, яке не буде дивом. Смола. Природний бітум. Горючий газ. Бічний вихід. Щось вулканічне. Але на гейзер чи пару це не було схоже. Там був би білий стовп, світлий, вологий. А це — чорний гар, такий щільний, що навіть здалеку здавався брудним.

— Може, природний вихід чогось горючого, — нарешті сказав він. — Смоли, газу, нафти… я не знаю.

Француз повернувся до нього.

— Нафти?

— Я не бачив нафту наживо. Тільки припускаю.

— І вона сама загорілася?

Женька не відповів.

Це було головне питання.

Після грози блискавка могла підпалити що завгодно. Але гроза була вчора. Дим ішов зараз. Упевнено. Довго. І чомусь саме тепер, коли вони самі розклали багаття нагорі.

Думка про Саню знову виникла в усіх трьох майже одночасно.

І знову ніхто не вимовив її одразу.

Муха зробив це першим.

— А якщо…

Він замовк.

Женька різко глянув на нього, але не зупинив.

— Якщо це він? — тихо договорив Муха.

Француз опустив погляд униз, на дим.

— Далеко.

— Так. Але він міг бути з іншого боку.

— Міг, — сказав Женька.

Цього вистачило.

Не для впевненості. Для дії.

Сонце вже хилилося до краю. Часу залишалося мало. Спускатися далеко було небезпечно. Залишати багаття — теж. Але стояти на місці й дивитися на чорний дим було неможливо. Вони вирішили не розділятися. Усі троє підуть схилом нижче й трохи вбік, щоб хоча б зрозуміти, що там горить. Багаття залишать як є: покладуть у нього кілька товстих полін, щоб не згасло відразу. Якщо пощастить, воно горітиме до їхнього повернення.

— Беремо один смолоскип, — сказав Француз.

— Два, — виправив Женька. — Один запасний.

Муха вже перевіряв маркер.

— І не геройствуємо. Просто подивимось. Якщо там паща завбільшки з автобус — розвертаємося.

— Якщо там автобус, — сказав Француз, — я теж розвернуся.

Цього разу Муха не став відповідати.

Вони підкинули в багаття товсті уламки, посунули їх глибше в жар, щоб розгорялися повільно, і пішли вниз дугою. Не просто до диму, а обережно, кам’яними уступами, тримаючись так, щоб можна було швидко повернутися. Схил у вечірньому світлі став оманливим. Те, що вдень здавалося звичайним каменем, тепер перетворювалося на тінь. Те, що виглядало рівним, виявлялося тріщиною.