Розділ 40

Я пішов від нафтового пожарища, коли сонце піднялося вже досить високо.

Іти не хотілося.

Це звучить дивно, бо поруч горіла чорна смердюча калюжа, повітря було повне гару, на листі осіла масляниста гидота, а в рівчаку стирчав ріг потонулої тварини. Не найзатишніше місце для відпочинку. Але вогонь досі горів. Дим досі підіймався. Тепло досі відчувалося навіть на відстані. А головне — довкола не було нікого.

Ніхто не шарудів поруч.

Ніхто не придивлявся з кущів.

Ніхто не перевіряв, наскільки я їстівний.

Вогонь зробив те, чого я сам зробити не міг: відсунув світ.

Але залишатися було безглуздо. Калюжа горіла внизу. Надто низько. Дим підіймався добре, але не вище за схили, не вище за вигини вулкана. Якщо хлопці десь на іншому боці, вони могли його взагалі не побачити. А якщо й побачити — не зрозуміти, де я. Мені потрібен був не просто дим. Мені потрібна була висота. Місце, звідки вогонь буде видно далі.

Я перевірив флягу. Води залишилося небагато. Перевірив запальничку — на місці. Ніж — на місці. Палиця — зі мною. Одяг смердів так, ніби я всю ніч спав у трубі старого заводу. Руки блищали від брудної маслянистої роси. Я витер їх об траву, стало тільки гірше.

— Прекрасно, — сказав я собі. — Тепер якщо мене хтось не побачить, то винюхає.

Жарт вийшов поганий.

І, як невдовзі з’ясувалося, надто точний.

Я пішов від пожарища вгору й трохи навскоси, намагаючись триматися тієї частини схилу, де ще були острівці рослинності. Іти просто до голого каменю не хотілося. Там не буде чим палити, ніде ховатися, ніде шукати воду. Я все ще збирався знайти ділянку, де дерева й кущі підіймаються вище по вулкану. Там можна буде розкласти справжнє багаття. Може, кілька. Може, таке, яке побачать.

Позаду залишався чорний дим.

Я кілька разів озирнувся. Він підіймався над низиною щільною брудною колоною, потім розповзався вбік. З відстані пожарище виглядало вже не таким величезним, як уночі. Просто темне місце серед каміння, звідки валить дим. Але все одно це був знак. Мій знак. Нехай неправильний, низький, випадковий, небезпечний — але знак.

Я встиг пройти всього кілька сотень кроків.

Потім відчув погляд.

Не почув. Не побачив спершу. Просто раптом спині стало холодно, хоча сонце вже гріло. Я зупинився між двома каменями й повільно обернувся.

Біля підніжжя, коло високих чагарників, стояли двоє.

Спершу мозок відмовився приймати розмір. Він ніби спробував зменшити картинку, зробити їх далі, ніж вони були, або не такими великими. Але відстань була зрозумілою — метрів триста, може, трохи більше. І навіть із такої відстані було ясно: це не дрібні раптори, не середні хижаки, не хтось, кого можна налякати палицею.

Величезні.

Один трохи більший. Другий менший, але все одно страхітливий. Масивні задні лапи, важкі тіла, довгі хвости, велетенські голови. Вони вийшли з чагарників і зупинилися, дивлячись у мій бік. Може, їх привабила нафтова пожежа. Може, запах. Може, вони просто йшли своїм маршрутом. Але тепер вони бачили мене.

Я завмер.

Найдурніша реакція.

Ніби якщо не рухатися, двох величезних хижаків можна переконати, що ти камінь. Дуже смердючий, переляканий камінь із палицею.

Більший підняв голову й втягнув повітря.

Менший зробив крок уперед.

Я подумки назвав їх тиранозаврами.

Може, вони були не зовсім такими. Може, палеонтологи дали б їм іншу назву, а Женька потім сказав би, що в них не той череп, лапи довші, період не збігається або ще щось розумне. Але зараз мені було байдуже. Для мене це були тиранозаври. Великі зубаті машини, які вийшли з кущів і вирішили, що день став цікавішим.

Вони рушили.

Не одразу бігом.

Спершу швидким важким кроком, ніби перевіряли реакцію здобичі. Потім великий змістився вбік. Менший пішов трохи іншою дугою. Вони не просто бігли прямо. Вони розходилися, щоб обійти мене з двох боків.

І тоді я побіг.

Угору.

Не тому, що вирішив головою. Голова саме в цю мить пішла кудись глибоко всередину й закрилася там руками. Бігли ноги. Бігло все тіло. Я рвонув схилом, чіпляючись черевиками за пухкий ґрунт, перестрибуючи через каміння, майже одразу задихаючись. Палицю не кинув тільки тому, що пальці самі стиснулися довкола неї.

Схил став ворогом і порятунком водночас.

Рівною землею вони б наздогнали мене швидко. Це було ясно без жодних знань. Навіть якщо такі велетні не могли бігати, як у фільмах, їхній крок був величезний, сила — страшна, а мені вистачило б одного падіння. Але вгору їм було важче. Їхня вага працювала проти них. Кожен рух вимагав зусилля. Вони підіймалися швидко, але не так легко, як могли б іти рівниною.

Я теж підіймався не легко.

Повітря одразу стало мало. Ноги забилися. Серце гупало в грудях так, ніби хотіло вирватися й утекти окремо, швидше за мене. Каміння сипалося з-під підошов. Один раз я послизнувся, впав на долоню, скочив майже без болю — біль прийшов би пізніше, якби було те «пізніше».

Позаду здригалася земля.

Не постійно, а поштовхами. Важкі кроки били по схилу, і ця дрож входила в ноги, у спину, у зуби. Я не озирався. Спершу. Потім не витримав.

Менший хижак — самиця, чомусь вирішив я, хоча поняття не мав, — наближався швидше.

Вона йшла не точно за мною, а трохи збоку, знизу, намагаючись перехопити. Величезна голова похитувалася, паща була прочинена, зуби біліли навіть здалеку. Другий, більший, тримався далі, по іншій лінії. Вони не метушилися. Не кидалися навмання. Просто скорочували простір.

Я зрозумів, що навпростець угору не втечу.

І тієї ж миті тіло само змінило напрямок.

Різко праворуч.

Не красиво, не продумано. Просто побачив між камінням вузьку смугу й метнувся туди. Самиця вже майже наздоганяла знизу, але не змогла повернути так само різко. Її маса потягла вперед. Вона зробила ще кілька важких кроків попередньою лінією, потім почала розвертатися, зриваючи каміння лапами.