Розділ 39

Після рапторів вони ще довго не могли одразу рушити далі.

Не тому, що не хотіли. Навпаки, хотілося піти з цього місця якнайшвидше, поки хижаки не передумали боятися. Але тіло після ривка, крику, вогню й адреналіну раптом стало важким. Руки тремтіли. Ноги здавалися ватяними. Навіть повітря довкола багать стало якимось густим, ніби його теж треба було проштовхувати грудьми.

Француз першим остаточно прийшов до тями. Він мовчки оглянув тліючі смолоскипи, зовсім розвалений кинув у багаття, другий поклав на камінь, щоб рештки можна було ще використати. Потім підняв свій маркер, перевірив бункер із кульками й лише після цього подивився на інших.

— Ідемо?

Женька витер обличчя долонею. На щоці лишилася чорна смуга сажі.

— Так. Але не бігом. І не вниз.

Муха кивнув. Він уже не сміявся. Перемога була справжньою, але довкола все одно залишався той самий схил, той самий вулкан, той самий світ, який дуже швидко пояснював: один вдалий випад не робить тебе господарем становища.

Багаття майже померли. Паливо закінчувалося. Їжі не було. Вода була, але мало. Залишатися тут означало знову чекати, поки хтось вирішить перевірити їх на міцність. А вгорі була мета.

Вони зібрали все, що могли.

Перевірили рюкзаки, фляги, маркери, пакети з кульками. Муха кілька разів машинально пересипав кульки в бункері, ніби звук пластику міг його заспокоїти. Француз дивився навсібіч. Женька намагався не показати, наскільки сильно втомився, хоча ноги вже боліли так, ніби підйом тривав не день, а тиждень.

Потім вони пішли вище.

Схил ставав біднішим.

Спершу це майже не впадало в око. Просто дерев менше. Потім кущі нижчі. Потім папороті вже не тягнулися вище голови, а сиділи окремими жорсткими пучками в тріщинах. Потім зникли й вони. Лишилися плями сухої трав’янистої рослинності, низькі колючі кущики, мох на тіньовому боці каменів і рідкісні кострубаті стебла, які мали такий вигляд, ніби щодня виживали тут із самої впертості.

Що вище вони підіймалися, то більше вулкан ставав каменем.

Пористим, чорним, сірим, бурим, із застиглими хвилями старої лави, з гострими краями, з тріщинами, які доводилося обходити. Місцями схил був укритий пухким попелястим ґрунтом, і нога провалювалася в нього глибше, ніж очікувалося. Місцями, навпаки, гладка лавова плита змушувала йти обережно, особливо там, де після нічної сирості ще трималася слизька плівка.

Живності стало менше, але вона не зникла.

Дрібні істоти й далі шмигали між камінням. Ящірки. Пернаті грудки завбільшки з курку. Швидкі темні звірята з довгими хвостами. Кілька разів з-під ніг вискакували маленькі двоногі динозаврики й зривалися з місця так різко, що Муха вже не здригався, а просто проводжав їх поглядом.

— На вечерю б одного такого, — сказав він.

— Спершу впіймай, — відповів Женька.

— Я сказав «б». Це слово для мрії, а не для плану.

Француз ішов попереду й уважно дивився під ноги.

— Змії є.

Вони зупинилися.

На теплому камені метрів за десять лежала тонка темна змія. Не яскрава, не кольорова, без попереджувальних плям, просто сіра з бурим візерунком. Вона не кидалася. Грілася. Коли хлопці наблизилися, повільно підняла голову, потім ковзнула в тріщину.

— Не строката, — сказав Женька.

Муха подивився на нього.

— Це зараз науковий висновок чи надія?

— Спостереження. Строкатих не чіпаємо взагалі. А цих… можна буде спробувати впіймати пізніше. Якщо з їжею стане зовсім погано.

— Мені подобається, що в нас тепер є шкала «зовсім погано».

Француз присів біля тріщини, куди зникла змія, але руку не сунув.

— Палицею. І спершу притиснути голову.

— Ти говориш так спокійно, ніби вдома так снідаєш, — сказав Муха.

Француз підвівся.

— Удома не було вулкана.

На цьому розмова закінчилася.

Поки вони підіймалися, вітер кілька разів приносив дивний запах.

Не їхній дим. Не звичайний гар від багаття. Цей запах був важчий, жирніший, гіркий, неприємний. Він з’являвся короткими хвилями, потім зникав, потім знову торкався горла. Женька зупинявся й намагався зрозуміти, звідки тягне, але схил плутав напрямок. Вітер завертав довкола каміння, сповзав униз, підіймався вгору теплими потоками.

— Відчуваєте? — спитав він.

Муха обережно вдихнув і скривився.

— Наче щось згоріло неправильно.

Француз подивився вниз і вбік, але за вигином вулкана нічого не було видно.

— Далеко.

— Може, вулкан? — сказав Муха.

Женька не відповів одразу. Запах був не схожий на сірчаний, не схожий на гарячий камінь, не схожий на звичайний деревний дим. Але звідки йому було знати? Вони були на доісторичному вулкані. Тут багато що могло пахнути неправильно.

— Можливо, десь вихід газу або смоли, — нарешті сказав він. — Або щось горить після грози.

— Там хтось теж багаття розклав? — спитав Муха, але без справжньої надії. Радше як думку, яку сам не наважувався сприймати серйозно.

Женька подивився на нього.

Ніхто не назвав Саню.

Це було надто боляче й надто легко. Вимовити — означало знову уявити його самого, десь на іншому боці цього величезного кам’яного світу. Тому вони просто пішли далі.

До середини дня рослинність майже закінчилася.

До горловини вулкана залишалося ще багато. Женька спробував оцінити відстань і зрозумів, що навпростець — метрів триста, може, більше. Але це були не звичайні триста метрів. Це були триста метрів угору кам’яним схилом, майже без палива, без укриттів, з відкритим небом над головою. І головне — там уже не було сенсу.

Вони зупинилися на широкій кам’яній полиці.

Місце було високе. Дуже високе порівняно з тим, де вони ночували. Унизу схил спускався до зелених смуг переліску й далі — до далеких рівнин. Якщо дивитися вздовж вигину вулкана, було видно, як його схил обертається довкола величезного тіла гори. Попереду й нижче місцями ще росли кущі й сухі стебла. Позаду — уже майже голий камінь.