Розділ 38

Ранок почався з диму.

Не із сонця, не з бадьорості, не з відчуття, що вони пережили ніч і тепер усе стане краще. Просто довкола стояв дим. Він висів низько, чіплявся за каміння, стелився між сухими стеблами й змішувався з ранковою сирістю. Від нього дерло в горлі, сльозилися очі, а пахло так, ніби одяг уночі не сушили, а коптили.

Але багаття ще жили.

Основне — червоними вуглинами під товстими уламками. Запасне — слабким полум’ям, яке то з’являлося, то зникало в диму. Дрова майже повністю закінчилися. Усе дрібне вже пішло в ніч. Лишилося кілька сирих гілок, пара обвуглених шматків і попіл, у якому ще трималося тепло.

Хлопці сиділи біля основного багаття й снідали тим, що залишилося.

Сухі шматки м’яса, учора пересмажені майже до кам’яного стану, виявилися жорсткими, димними й зовсім безрадісними. Зате це була їжа. Француз відкушував маленькими шматками й довго жував, ніби м’ясо можна було перемогти тільки терпінням. Женька їв мовчки, іноді запиваючи водою. Муха спершу дивився на свій шматок із підозрою, потім усе-таки почав гризти.

— Це не м’ясо, — сказав він після довгої боротьби. — Це спогад про м’ясо.

Француз простягнув руку.

— Не хочеш — давай сюди.

Муха одразу відсунувся.

— Я сказав філософськи. Не практично.

Рештки яєць доїли теж. Їх було мало, і після ночі вони здавалися вже не смачними, а просто необхідними. Жодного запасу не залишилося. Ні м’яса, ні яєць, ні випадкової здобичі, ні хоч чогось, що можна було б назвати обідом. Женька витрусив порожній лист, на якому лежали останні шматки, подивився на рюкзаки й сказав те, що всі вже розуміли:

— Їжі більше немає.

Муха втомлено кивнув.

— Чудово. Значить, сьогодні в нас знову меню «знайди й не помри».

— Води теж мало, — сказав Француз.

Вони допили фляги майже до кінця. Після диму, сухого м’яса й ночі пити хотілося сильно. Поруч не було вчорашнього джерела. Тут, вище на схилі, вода траплялася рідше, і якщо вони зараз підуть далі без запасу, це швидко стане проблемою. Залишалася роса.

Роси було багато. Після вологої ночі листя й стебла блищали, краплі висіли на сухуватих волотях, збиралися на широких папоротевих листках, стікали корою низьких дерев. Але вся ця вода була не біля багать. У радіусі кількох метрів довкола стоянки рослинність була суха, поламана, обпалена або затоптана. Щоб зібрати нормально, треба було відходити до кущів.

А відходити від вогню нікому не хотілося.

— Беремо димні палиці, — сказав Женька.

Француз уже підняв із багаття один довгий обвуглений кінець. Полум’я на ньому не було, але в тріщинах тримався червоний жар, і від нього тягнулася тонка цівка диму.

— І один смолоскип, — додав він.

— Один? — спитав Муха.

— Решту бережемо. Якщо щось полізе — підпалимо.

Женька погодився. Вони вибрали найціліший смолоскип, той, де сухий сніп ще міцно тримався, і залишили його незапаленим у Мухи. Женька й Француз узяли димні палиці. Маркери повісили так, щоб можна було швидко схопити. Маски підняли на лоб, але не знімали.

Вони вийшли до найближчої рослинності.

Біля стоянки було порожньо. Це впадало в око. Ні дрібної ящірки, ні пернатої курки, ні комах у звичній кількості. Навіть шерехи стали далі. Ніч із двома багаттями ніби випалила довкола них невидиме коло, і все живе трималося за його межами. А за цим колом світ уже прокидався.

Схил наповнювався рухом.

Над камінням з’явилися дрібні летючі істоти. Вони носилися низько, ловлячи комах у теплих повітряних струменях. У кущах ворушилися травоїдні завбільшки з собаку: витягували шиї, щипали мокре листя, насторожено піднімали голови. Пористими лавовими плитами пробіг ланцюжок маленьких двоногих динозавриків — сірих, швидких, із тонкими хвостами. Десь вище, на уступі, стояла тварина майже з корову — широка й низька, з роговим наростом над мордою. Вона довго дивилася на хлопців, потім повільно пішла за камінь, не бажаючи зв’язуватися з димом.

Птеродактилі теж були.

Поки високо. Поки осторонь. Але їхні силуети знову з’являлися в небі, і щоразу хлопці мимоволі піднімали голови.

Росу збирали повільно.

Женька показав, як краще: не трусити листя в багно, не зливати мутну воду із заглибин, а вибирати чисті великі листки, де краплі висіли по краях. Підставляєш флягу, обережно проводиш по листку пальцями або стеблом — вода скочується всередину. Іноді виходила ціла цівка. Іноді — всього кілька крапель.

Муха спробував і відразу пролив половину собі на рукав.

— У мене фляга з характером.

— У тебе руки після ночі не працюють, — сказав Женька.

— Вони працюють. Просто проти мене.

Француз збирав мовчки й швидше за всіх. Він вибирав листя з добрим нахилом, підсовував флягу знизу й майже не втрачав крапель. Іноді відламував широкий листок і згортав його жолобком, щоб вода стікала точніше. Жодних зайвих пристосувань — тільки те, що росло довкола. Виходило не швидко, але фляги поступово важчали.

Першого хижака помітив Муха.

— Там.

Він сказав це тихо, без паніки. І від цього Женька одразу зрозумів: не дрібнота.

Далеко, біля темної смуги каміння, стояв раптор. Заввишки майже з людину, може, трохи нижчий, але через довгий хвіст і витягнуту шию здавався більшим. Пір’я на тілі було темне, з брудно-бурими смугами, на голові — коротше, притиснуте. Він стояв боком, але голову повернув до хлопців. Нерухомо. Надто нерухомо.

Француз підняв димну палицю.

Раптор не відступив одразу. Спершу потягнув повітря. Кілька разів. Потім трохи прочинив пащу, ніби куштував запах. Дим дійшов до нього тонкою смугою, і хижак зробив крок назад. Потім ще один. Потім розвернувся й зник за каменем.

— Пішов, — сказав Муха.

Женька не відчув полегшення.

— Він нас запам’ятав.

— Краще б забув.

Воду дособирали швидше. Фляги наповнили не до кінця, але вже достатньо, щоб іти. І саме коли вони поверталися до табору, стало ясно: той перший не був випадковим.