Розділ 37

Я кинув палаючий сніп у чорну калюжу й одразу відскочив.

Не красиво, не з гідністю, а майже відплигнув назад, послизнувся на мокрій землі, замахав руками, утримався й відбіг ще на кілька кроків. У голові чомусь сиділа картинка з фільмів: вогонь торкається горючого — і все спалахує одразу, потужно, яскраво, з глухим вибухом, так що герой летить спиною в кущі, а за ним здіймається вогняна куля.

Нічого такого не сталося.

Сніп упав у жижу, ткнувся в поверхню, розвалився, частина сухих стебел пішла у в’язку темряву, частина лишилася зверху. Кілька вогників сіпнулися, зашипіли й ніби почали гаснути. На секунду мені навіть стало прикро. Ось воно, велике відкриття древньої нафти: кинув смолоскип — і втопив його в багні.

— Та ну, — видихнув я.

Але це було тільки перше враження.

Спершу зайнялися ті стебла, що лишилися над поверхнею. Вони тріщали, скукожувалися, випускали жовті язички полум’я. Потім вогонь ніби скуштував чорну жижу по краях. Не взяв одразу, відступив, знову лизнув. На поверхні пішли дрібні райдужні кола, жижа захвилювалася, наче під нею хтось заворушився. Кілька бульбашок лопнули поруч зі снопом, і тієї ж миті полум’я стало густішим.

Воно не вибухнуло.

Воно розповзлося.

Повільно, нерівно, плямами. Спершу загорілася тонка плівка довкола стебел. Потім вогонь перекинувся на сусідню ділянку поверхні, потемнів біля основи й раптом піднявся вище. Полум’я стало не таким, як від сухої трави. Трава горить різко, швидко, світло. А тут вогонь був важкий, жирний, злий. Жовто-помаранчеві язики з темними краями виростали з самої калюжі, просідали, знову підіймалися. Місцями поверхня бурлила, плювалася дрібними чорними краплями, і від цього я відступив ще далі.

Потім пішов дим.

Спершу просто густий сірий клуб. Потім він почорнів.

Не як звичайний дим від мокрих гілок, що стелиться, щипає очі й смердить сирістю. Цей дим був щільний, жирний, майже матеріальний. Він підіймався вгору вузьким стовпом, чорним унизу й сіро-бурим вище, ніби земля розтулила рот і почала видихати сажу. Запах ударив одразу: гар, гіркота, гаряча смола, щось важке й задушливе. Я кашлянув, затулив рот рукавом і відійшов убік, куди дим не несло.

За кілька хвилин горіла вже не купка трави.

Горіла сама калюжа.

Чорна пляма біля рівчака перетворилася на вогняний провал. Полум’я ходило по поверхні, то опускаючись майже до жижі, то здіймаючись вище людського зросту. Іноді воно раптом спалахувало яскравіше в одному місці, ніби там лопалася бульбашка з чимось легшим. Тоді лунав короткий вологий хлопок, і вгору вилітав новий клуб диму. По краях жижа кипіла, густішала, бралася чорною кіркою, але з тріщин цієї кірки знову просочувався блиск, і вогонь знаходив його.

Я стояв за камінням і дивився, не в змозі відвести очей.

Це було моторошно красиво.

І просто моторошно.

Жодне затишне багаття. Жодне маленьке людське полум’я, біля якого можна смажити личинок і почуватися розумнішим за місцевих ящірок. Це було щось інше. Земля горіла. Не гілки, не трава, не дерево — сама земля. Темна жижа, яка щойно здавалася липкою пасткою, тепер стала вогнем і димом, і мені раптом дуже чітко уявилося, який мав би вигляд світ, якби таких місць зайнялося багато одразу.

Мабуть, саме так і має виглядати вхід у погане місце.

Дим підіймався високо.

Я задер голову й дивився, як чорний стовп іде вгору над низиною. Спершу він ріс упевнено, майже прямо, бо гаряче повітря тягнуло його вгору. Потім вітер чіпляв верхівку, зносив її вбік, розтягував, розмазував. Нижня частина лишалася щільною й чорною, а вище дим сірів, розповзався, втрачав силу й починав лягати довгою брудною смугою над схилом.

Мені здавалося, що це видно на багато кілометрів довкола.

Має бути видно.

Такий дим не можна не помітити. Навіть якщо ти далеко. Навіть якщо між нами зарості, каміння, низини. Чорний стовп на тлі світлого неба — це знак. Не просто димок від маленького багаття під деревом. Не слабка цівка. Це вже майже крик.

Я подивився на великий вулкан.

Він стояв поруч, величезний, темний, мовчазний. Його схил підіймався на таку висоту, що дим мого вогнища, хоч яким сильним він здавався, усе одно не міг стати вищим за гору. Я зрозумів це не відразу. У перші хвилини була майже дитяча надія: зараз чорний стовп підніметься, піде над усім, його побачать звідусіль, як маяк. Але стовп не підіймався безкінечно. Він ріс, потім починав слабнути, осідати, розповзатися. Вулкан був надто великий. Низина — надто низька.

Якби це горіло нагорі…

Я сильніше стиснув палицю.

Якби така калюжа була на висоті, її було б видно, мабуть, звідки завгодно. Полум’я вночі, дим удень. Справжній сигнал. Але вона була тут, у рівчаку, біля підніжжя, серед каміння, заростей і складок землі. Вогонь був сильний, страшний, довгий, але замкнений унизу.

Усе одно це було краще, ніж нічого.

Я відійшов ще далі й вибрав місце для ночівлі.

Темніло.

Після того як я влаштував це вогнище, іти далі вже не хотілося. Не тому, що стало зовсім безпечно. Радше навпаки: поруч горіла нафта, у повітрі висіла гар, а в рівчаку стирчав ріг потонулої тварини, нагадуючи, що підходити близько не можна. Але вогонь давав головне — довкола нього ніхто не хотів бути. Я побачив це майже одразу. Дрібні тварини, які раніше шмигали між камінням, зникли. Пара невеликих травоїдних на протилежному боці низини підняли голови, фиркнули й пішли від диму. У небі один птеродактиль зробив коло, але тримався високо й швидко втратив цікавість.

Вогонь лякав.

Навіть такий.

Особливо такий.

Дим відносило в бік схилу, трохи навскіс від мене. Отже, ночувати треба було з іншого боку, там, де гар не била просто в обличчя. Я знайшов групу каменів за кілька десятків метрів від калюжі. Достатньо далеко, щоб жар не обпікав і дим не душив. Достатньо близько, щоб світло діставало до мого місця і щоб мені було тепліше. Камені утворювали невелику заглибину, майже як грубу стінку з трьох боків. Не печера, не укриття, але хоча б не відкрита земля.