Розділ 35

Я йшов низиною, оминаючи схил.

Сказати «йшов» — це, звісно, надто спокійно. Я не йшов, а пересувався шматками. Перебіг — сховався. Пройшов пригнувшись — зупинився. Зачекав, поки тінь у небі піде вбік. Обійшов каміння. Переліз через сухий завал. Повернувся на три кроки, бо попереду виявилася тріщина. Знову вибрав напрямок.

Схил великого вулкана тягнувся ліворуч. Він був майже пустельний, сіро-чорний, із застиглими смугами старої лави, з рідкими плямами сухих стебел і низьких кущів. Там було відкрито. Надто відкрито. На такому місці мене міг побачити будь-хто: хижак знизу, крилата тварюка згори, навіть переляканий травоїдний, який потім зчинить галас на весь схил.

Праворуч починалася густа рослинність.

Не справжній ліс, як нижче, а щільна зелена стіна з папоротей, кущів, кривих дерев і чогось ліаноподібного, чіпкого, вологого. Там було навпаки: нічого не видно. Небезпека могла стояти за два метри, дихати, дивитися на мене крізь листя — і я дізнався б про неї тільки тоді, коли вона вирішила б перейти від спостереження до дії.

А між усім цим лежала смуга землі, якою мені й доводилося рухатися.

Паскудна смуга.

То вона була завалена камінням, ніби вулкан колись кашлянув і висипав сюди чорні зуби. То перетворювалася на старе лавове русло — гладке, хвилясте, місцями слизьке, з гострими краями обабіч. То раптом провалювалася яром, зарослим мокрим листям. То відкривалася невеликими болотистими озерцями — мутними, теплими, із зеленою плівкою по краях. То перетиналася струмками: дрібними, хаотичними, завширшки менше метра, але неприємними, бо в кожному могла бути яма, змія, п’явка або просто вода, від якої потім відвалиться нога. Потім починався завал сухих стовбурів і гілок, ніби після повені: усе принесло, склало впоперек, перемішало з багном і залишило сохнути.

Пересуватися начебто можна було швидко.

І саме це дратувало найбільше.

Бо ноги самі хотіли прискоритися. Ось же шлях. Не густий ліс, не відкрита крута гора, не болото по пояс. Біжи. Іди. Рухайся. Але варто було зробити кілька швидких кроків, як з’являлося відчуття, що ти сам себе виставляєш на вітрину. Ліворуч — небо. Праворуч — зарості. Попереду — невідомо що. Позаду, якщо чесно, теж нічого доброго.

Я почувався не мандрівником, а шматком їжі, який намагається непомітно пройти через кухню.

У небі знову були птеродактилі.

Я вже не намагався розібратися, хто з них хто. Дрібні носилися високо й низько, іноді майже торкаючись крилами верхівок кущів. Середні кружляли рідше, але дивилися уважніше. Великі тіні іноді проходили далеко, з боку гніздів’я, і тоді все живе на землі на секунду завмирало. Після вчорашніх крилатих гігантів я взагалі почав ставитися до неба як до окремого хижака. Воно могло бути блакитним, гарним, світлим — і все одно чекати слушної миті.

Тварин довкола вистачало, але визначити, хто з них небезпечний, а хто ні, було майже неможливо.

Якісь маленькі істоти бігали між камінням, схожі то на ящірок, то на пернатих щурів. Невеликі травоїдні щипали жорсткі рослини біля води й шарахалися, якщо я підходив надто близько. У кущах іноді миготіли хвости, спини, шиї, чиїсь очі. Були істоти завбільшки з курку, з довгими ногами й пір’ям, які раптом вискакували з трави й мчали так швидко, що я встигав тільки відсахнутися. Були більші — мені до пояса, до грудей, іноді майже як корова, тільки чужа, неправильна, з хвостом, дзьобом або роговими наростами.

І були хижаки.

Не завжди зрозуміло одразу. У цьому світі багато хто виглядав неприємно просто тому, що був із цього світу. Але деякі дивилися надто прямо. Рухалися надто тихо. Не щипали листя, не рилися в землі, не тікали одразу, а оцінювали. У таких я вже навчився впізнавати наміри за паузою.

Кілька разів мені довелося забиратися на скелю.

Першого разу — коли з правих заростей вийшли два невеликі пернаті хижаки, схожі на тих рапторів, від яких ми колись відбивалися кульками біля «Бумеранга». Тільки менші. Або мені хотілося думати, що менші. Вони не кинулися одразу, просто вийшли, зупинилися й почали рухатися паралельно, ніби перевіряли, наскільки я сам і наскільки швидко бігаю.

Я не став з’ясовувати.

Піднявся на найближчий кам’яний виступ, чіпляючись руками за пористу лаву, обдираючи долоню, підтягуючись колінами. Хижаки постояли внизу, задерши голови. Один клацнув зубами чи дзьобом — звук був короткий і сухий. Другий обійшов камінь ліворуч. Я підняв палицю, хоча розумів, що з висоти двох метрів палиця робить мене не воїном, а просто незручною здобиччю.

Потім над скелею пройшла тінь.

Я подивився вгору.

Середній птеродактиль зробив коло, явно зацікавившись тим, що на камені сидить самотня істота й нікуди не йде. Хижаки внизу теж помітили тінь і відступили в зарості. А я раптом зрозумів, що вибрав небезпеку знизу замість небезпеки згори, а тепер маю обидві.

Довелося спускатися.

Швидко, але не стрибаючи. З іншого боку каменя, ближче до кущів, потім у низьку улоговину, потім під прикриття сухого завалу. Птеродактиль ще трохи покружляв, але, здається, загубив мене серед гілок. Або вирішив, що не варто. Або знайшов щось простіше. Я не став ображатися на його непостійність.

Таких зупинок було кілька.

Кожна забирала сили. Не стільки фізично, хоча лазити по мокрому камінню й сухих стовбурах — теж задоволення сумнівне. Сильніше виснажував вибір. Де гірше? Відкрите місце чи зарості? Скеля чи небо? Струмок чи обхід по лаві? Чекати чи бігти? Тут увесь час доводилося вибирати не добре рішення, а менш погане. І мозок від цього втомлювався не менше за ноги.

Десь далеко тривало полювання.

Я його не бачив, тільки чув. Спершу короткий переляканий крик, потім одразу кілька, потім рев — низький, важкий, такий, що повітря ніби здригнулося. Потім тріск, тупіт, вереск. Пауза. Ще один зойк, уже коротший. Потім різкі голоси крилатих тварюк згори, ніби вони теж помітили здобич або рештки. Звуки котилися низиною, відбивалися від каміння й ішли до схилу.