Розділ 34

Схил підіймався повільно.

Це було навіть гірше, ніж крутий підйом. Крута гора одразу чесно каже тобі: буде важко. А тут усе виглядало майже безневинно. Просто земля трохи вище. Потім ще трохи вище. Потім кам’яна полиця. Потім обхід тріщини. Потім знову плавний нахил, пориста чорна порода під ногами, пучки жорсткої рослинності між камінням, мокрий мох у затінку і сухі стебла на сонці. І тільки за пів години розумієш, що ноги вже гудуть, дихання стало важчим, а плечі ниють не лише від рюкзаків, а й від величезних смолоскипів, які доводиться тягти із собою.

Смолоскипи були незручні.

Дуже.

Кожен був довгою палицею з важким переплутаним снопом на кінці. Сухі стебла стирчали на всі боки, зелені ліани сяк-так їх стягували, частина листя вже обсипалася, частина чіплялася за кущі. Нести таку штуку на плечі було можна, але недовго. Потім плече починало нити. Перекладеш на інше — починає нити інше. Тримати в руках — втомлюються руки. Кинути — шкода. Бо це був не просто мотлох. Це був вогонь, який поки що не загорівся.

Вони йшли вгору, по черзі змінюючи положення смолоскипів, і намагалися тримати маркери так, щоб у разі чого можна було швидко стріляти. Виходило не ідеально. Іноді смолоскип заважав маркеру. Іноді маркер заважав смолоскипу. Іноді Муха чіплявся своїм снопом за кущ і тихо ненавидів усю ідею одразу.

— Це не смолоскип, — сказав він після чергової зупинки. — Це особистий переносний кущ.

— Зате горючий, — відповів Женька.

— Сподіваюся, не разом зі мною.

Француз поправив свій смолоскип на плечі.

— Якщо загоришся — використаємо як четвертий.

— Дуже смішно.

— Я не жартував.

Попри втому, рухалися вони обережно й доволі зібрано. Після вчорашнього ніхто вже не сприймав схил як просто каміння. Місцевість була жива. Причому не в красивому сенсі.

Великих динозаврів тут майже не траплялося. Їм, видно, було незручно на цьому рельєфі: забагато тріщин, уступів, лавових складок, гострих кам’яних країв і вузьких проходів між заростями. Величезній важкій тварині тут легко було підвернути ногу, застрягти, не встигнути розвернутися або просто не знайти достатньо їжі. Зате дрібних і середніх істот вистачало всюди.

Дрібні, завбільшки з мишу чи щура, шмигали під камінням і в моху. Одні були схожі на ящірок, інші — на дивних давніх звірят із витягнутими мордами й швидкими лапами. Ті, що були завбільшки з курку, бігали групами, часто в пір’ї, сірому, бурому або брудно-зеленому, майже зливаючись із рослинністю. Були й більші — завбільшки з великого собаку, на довгих ногах, із хвостами для рівноваги й нервовими головами, які весь час підіймалися над кущами. Іноді в заростях миготіли травоїдні майже завбільшки з корову: кремезні, низькі, з дзьобоподібними мордами, вони повільно об’їдали жорсткі рослини й відходили вбік, якщо хлопці наближалися.

Але там, де є травоїдні, є й ті, хто їх їсть.

Хижаки теж були. Не величезні, не такі, щоб одним виглядом вимикати мозок, як той, що полював на них біля каміння. Ці були менші. Хтось завбільшки з собаку, хтось із вовка, хтось майже з поні, якби поні вирішив відростити кігті, зуби і зовсім неприємну ходу. Вони миготіли то тут, то там: у тіні каміння, на краю заростей, за лавовими гребенями. Найчастіше трималися осторонь. Дивилися, супроводжували поглядом, іноді рухалися паралельно, але близько не підходили.

Хлопці не знали, що саме їх зупиняє: запах диму від учорашнього вогнища, дивний вигляд підлітків із довгими палицями й маркерами, група з трьох істот, не схожих на звичну здобич, чи все разом. Але хижаки не атакували. Поки що.

У небі було гірше.

Птеродактилів знову стало багато.

Хлопці й далі називали так усіх летючих ящерів, не обтяжуючи себе відмінностями. Були дрібні, з вузькими крилами, які носилися над схилом, ловлячи комах або кидаючись на зовсім дрібну живність. Були середні — небезпечніші, нижчі, з довгими дзьобами й уважними колами над відкритими ділянками. Іноді високо проходила тінь когось зовсім великого, і тоді навіть тварини на землі завмирали. Після вчорашніх гігантів хлопці дивилися вгору частіше, ніж уперед.

— Найбільше не люблю тих, хто зверху, — сказав Муха.

— Чому? — спитав Француз. — Бо інші тебе їдять чесно?

— Саме так. Наземні бодай біжать до тебе за правилами. А ці падають із неба, як погана новина.

Женька підняв голову. Один середній птеродактиль уже кілька хвилин кружляв над ними, то підіймаючись вище, то знижуючись. Він не був таким величезним, як учорашні крилаті гіганти, але все одно достатньо великим, щоб із ним не хотілося знайомитися. Розмах крил — кілька метрів. Довга голова, гострий дзьоб, тонка шия. У польоті він здавався легким і ковзким, майже красивим. На землі, Женька був певен, краси стане менше.

— Цей на нас дивиться, — сказав він.

— Може, милується, — сказав Муха.

— Зараз перевіримо, наскільки.

Вони одразу змістилися ближче до каміння. Птеродактиль зробив ще одне коло, знизився. Потім піднявся на пориві теплого повітря і знову пішов униз, уже з іншого боку. Він не кидався одразу, як камінь. Він примірявся. Вибирав. І це було гірше, бо в кожному його русі відчувалася впевненість мисливця, який не поспішає.

— До виступу, — сказав Женька.

Праворуч був невисокий лавовий карниз, за яким можна було бодай частково сховатися. Хлопці рушили туди. Птеродактиль знизився ще. Його тінь ковзнула по камінню, пройшла по сухих стеблах і накрила Француза. Той не побіг, тільки трохи пришвидшився.

— Він бере одного, — сказав Женька. — Славко, не геройствуй.

— Іду.

— Він на тебе заходить.

— Бачу.

Француз зупинився біля краю кам’яного виступу і зробив вигляд, що завагався. Не надто явно, але достатньо. Птеродактиль одразу змінив траєкторію. Він пішов нижче, крила витягнулися, довгий дзьоб спрямувався вперед. Це було не пікірування хижого птаха, а радше швидкий низький захід: схопити, ударити, понести або бодай повалити.