Розділ 33

Прокинувся я майже виспаним.

Це було дивне відчуття. Тіло вважало інакше. Тіло було важким, затерплим, покусаним, подряпаним, із болючими плечима, ниючою спиною й ногами, які явно не схвалювали вчорашні нічні спуски по папоротеве листя. Зате в голові нарешті стало тихіше. Не ідеально, не як після нормальної ночі в ліжку, але все-таки тихіше. Сон був коротким, зате глибоким. Мене ніби на кілька годин вимкнули з цього світу, а потім повернули назад із позначкою: «Користуйся, поки можеш».

Спершу я не зрозумів, де перебуваю.

Перед обличчям висів зелений листок. Не просто листок, а величезний розсічений папоротевий лист, вологий, із запахом землі й чогось кислого. Він майже торкався носа. Над вухом скрипіла гілка. Ремінь тиснув у бік. Десь поруч по стовбуру повзло щось дрібне, але вже без учорашнього комариного дзижчання, від якого хотілося добровільно стрибнути вниз і покласти край стражданням.

Потім я згадав.

Папоротеве гніздо.

Моє особисте архітектурне досягнення.

Я обережно поворухнувся. Конструкція зашурхотіла, але не розвалилася. Лист, яким я закривав вхід, з’їхав на кілька сантиметрів, і крізь щілину всередину вдарила смужка ранкового світла. Уже не світанкового — світанок я, як завжди, успішно проспав. Але ще й не денного, не злого, не спекотного. Світло було м’яке, вологе, ранкове. Ліс дихав після ночі.

Я відсунув лист, висунув голову назовні й завмер.

Ніхто мене не їв.

Це вже був добрий початок.

— Доброго ранку, древній світе, — хрипко сказав я. — Будь ласка, сьогодні без граду, змій і летючих шаф.

Світ нічого не відповів.

Зате з сусідньої гілки на мене витріщилося маленьке створіння з перетинками між лапами. Воно сиділо, вчепившись кігтиками в кору, і дивилося так, ніби це я збудував курінь у його під’їзді. Ми кілька секунд мовчки вивчали одне одного. Потім воно різко смикнулося, стрибнуло вниз, розправило перетинки й ковзнуло до іншого стовбура.

— І тобі гарного дня, — сказав я йому вслід.

Голос звучав смішно. Сухо, сипло, ніби я не спав, а всю ніч сперечався з комарами. Хоча, якщо чесно, майже так воно й було.

Вибиратися з гнізда виявилося не легше, ніж будувати його. Листя за ніч підсохло по краях і почало чіплятися одне за одне. Одне стебло вперлося мені в плече, інше застрягло в ремені. Я обережно звільнявся, намагаючись не завалити всю споруду разом. У якийсь момент верхній лист усе-таки сповз, зашурхотів і повис на нижній гілці. Я завмер, прислухався. Унизу нічого великого не заворушилося. Отже, можна було продовжувати.

Коли я нарешті вибрався назовні й сів у розгалуженні, виявилося, що ранок гарний.

Нахабно гарний.

Після вчорашньої грози все довкола було вимите, зелень блищала, між листям висіли краплі, стовбури потемніли від вологи, а сонячні промені проходили крізь зарості довгими світлими смугами. Унизу, на місці мого багаття, була тільки сіра купка попелу й чорні уламки гілочок. Ні диму, ні жару. Вогонь давно помер. Ніч забрала його остаточно, і тепер під деревом знову був звичайний перелісок, повний чужих запахів і чужого життя.

Я посидів ще хвилину, перевіряючи себе.

Живий. Ремінь на місці. Ніж на місці. Запальничка в кишені. Фляга є. Носова хустка є, хоча після всього, що вона пережила, її вже треба було не прати, а ховати з почестями. Палиця внизу, прихилена до стовбура. Отже, можна спускатися.

Спускався я повільно. Після сну м’язи не одразу слухалися, а гілки під ногами здавалися то надто мокрими, то надто слизькими, то надто тонкими, хоча вчора я лазив ними туди-сюди в повній темряві й не ставив зайвих запитань. Уранці запитання повернулися. Разом з обережністю. Я дістався нижнього розгалуження, потім наступного, потім стрибнув на землю й одразу схопив палицю.

Нічого.

Тільки з-під коріння розбіглися дрібні жучки, а в мокрому листі ворухнулася ящірка. Після ночі з комарами навіть це здалося майже дружнім.

Головним недоліком ранку був голод.

У кожного ранку тут, як з’ясувалося, був обов’язковий пункт: прокинувся — хочеш їсти. Неважливо, що вчора ввечері я набив шлунок личинками. Неважливо, що вночі будував гніздо, ризикував шиєю, майже не спав і взагалі заслужив хоча б маленький сніданок із нормальної людської їжі. Древній світ не цікавився моїми заслугами. Він просто вмикав тіло, а тіло одразу питало: «І де калорії?»

Після нічної роботи з папороттю голод відчувався особливо чесно. Я вчора не просто сидів. Я спускався, різав, тягав листя, ліз назад, закріплював, знову спускався. Це було не будівництво, а тренування з виживання з елементами ідіотизму. Організм вимагав компенсації.

І цього разу я не став довго думати.

Порядок уже був відомий: спершу вогонь, потім личинки. Не навпаки. Сирими я їх їсти не збирався навіть тепер, коли моя планка огиди помітно опустилася. Я підійшов до старого кострища, розгріб попіл палицею. Жару не залишилося. Зовсім. Зате довкола після вчорашнього дня й теплої ночі все трохи підсохло. Не стало сухим, звісно, але вже не було таким мокрим, як одразу після зливи. Усередині деяких гілочок з’явився хрускіт. Під навислим шматком кори знайшлася жменя майже сухої потерті. На камені, де вчора лежали зібрані тріски, залишилися тонкі смужки кори, які за ніч підсохли найкраще.

Запальничка спрацювала майже відразу.

З першого клацання дала іскру, з другого — вогонь. Я навіть зупинився на секунду, дивлячись на маленьке полум’я, і відчув до цієї пластикової штуки майже ніжність.

— Розумничка, — сказав я. — Якщо виберемося, куплю тобі батарейку. Хоча ти без батарейки. Усе одно куплю.

Багаття розгорялося набагато легше, ніж учора. Потерть схопилася швидко. Тонка кора загнулася, почорніла й зайнялася. Потім пішли підсохлі гілочки. Потім вологі. Вони шипіли, випускали пару, але вогонь уже був достатньо впевненим, щоб не померти від кожної краплі. Я спеціально підкладав і сире дерево. Воно горіло погано, зате давало дим. Густий, білястий, смердючий дим, який стелився між стовбурами, ліз в очі, щипав горло — і чомусь заспокоював сильніше за будь-яку ковдру.