Розділ 32

Прокинулися вони розбитими.

Не просто невиспаними, а саме розбитими — ніби ніч не минула, а переїхала кожного по черзі. Женька розплющив очі першим і кілька секунд узагалі не міг зрозуміти, де він. Перед обличчям була сітка пейнтбольної маски, за нею — сірувате ранкове світло, мокре листя й клапоть чужого неба між гілками. Тіло затекло. Шия боліла. Спина нила. Руки свербіли. Обличчя свербіло. Навіть вуха, які він усю ніч намагався ховати, здавалося, свербіли зсередини.

Потім він згадав усе.

Перелісок. Багаття. М’ясо. Комарі. Дерево.

Він повернув голову. Француз сидів на сусідньому дереві, прив’язаний ременем до гілки, з опущеною головою. Пейнтбольна маска трохи з’їхала набік. Вигляд у нього був такий, наче він уночі не спав, а особисто воював із маленькою повітряною армією і програв їй за очками. Муха на своєму дереві теж уже ворушився. Він намагався почухати шию крізь комір, але ремінь заважав, гілка заважала, маска заважала, взагалі заважало все.

— Я живий? — глухо спитав Муха.

— Схоже, — сказав Женька.

— Шкода. Я думав, якщо помер, то хоч свербіти перестане.

Француз підвів голову.

— Не репетуй.

— Я не репетую. Я страждаю.

— Страждай тихіше.

Ранок уже минув світанкову межу, але до справжнього дня ще не дійшло. Сонце тільки підіймалося над схилом, світило навскіс, м’яко, пробиваючись між листям і мокрими стовбурами. Повітря залишалося прохолодним, але в ньому вже відчувалася майбутня спека. Унизу від учорашнього багаття лишилося сіре попелище між каменями, трохи вологе, з обвугленими гілками й темними слідами на землі. Дим давно пішов. Вогонь помер остаточно.

Спускалися обережно й без розмов. Після такої ночі навіть Муха не поспішав скаржитися. Спершу опустили рюкзаки, потім самі сповзли по гілках, тримаючись за кору й кривлячись від затерплих м’язів. Коли Француз стрибнув на землю з останнього розгалуження, з-під коріння біля старого багаття врозтіч кинулася дрібна живність: кілька ящірок, пара темних багатоногих істот і щось схоже на мокрого щура з довгим хвостом. Усі вони шарахнулися від хлопців так швидко, ніби до останнього сподівалися, що люди на деревах — це просто дивна частина краєвиду.

— Бачите, — сказав Муха, — ми теж когось лякаємо.

— Сумнівне досягнення, — відповів Француз.

Їсти не хотілося. Їжа була — учорашні добре просмажені шматки м’яса, прибрані в рюкзаки, — але вранці після комариної ночі, утоми й липкої задухи шлунок не вимагав сніданку. Хотілося пити. Хотілося вмитися. Хотілося зняти шкіру й почухати її окремо, але такої можливості не було.

Вони напилися з фляг, потім умилися залишками води, обережно змиваючи з облич бруд, піт і сліди ночі. Вода після рюкзака була тепла, і все одно здавалася дивом. Потім пішли до джерела, яке знайшли вчора між камінням. Воно досі било тоненьким чистим струмком із темної щілини, стікало по базальту й збиралося в маленькій заглибині біля коріння. Хлопці по черзі набрали фляги, знову попили, промили долоні, шию, наскільки могли. Муха спробував опустити у воду покусану руку й блаженно заплющив очі.

— Я готовий жити тут, — сказав він. — Просто біля цього каменя.

— Недовго, — сказав Француз.

— Не псуй стосунки з джерелом.

Женька тим часом дивився на вулкан.

Із переліску його було видно шматками: між стовбурами, крізь розриви в кронах, над темними смугами каменю. Вони були вже майже біля підніжжя. Не біля вершини, звісно, навіть близько ні, але біля початку справжнього підйому. Схил не здіймався стіною. Він ішов угору широкими уступами, кам’яними язиками, зарослими смугами рослинності й нерівними лавовими руслами. З цього боку підніматися, можливо, було реально. Не легко, але реально.

Великий вулкан височів над ними величезною темною масою. Його верхівка губилася в ранковому серпанку й хмарах. Малий сусідній вулкан десь збоку здавався нижчим і злішим: там схил був голіший, рваніший, із сіро-чорними смугами, де рослинність трималася гірше.

— Дивіться, — сказав Женька, показуючи вгору. — З цього боку більше зелені. Отже, тут давно нічого серйозного не текло. Або принаймні давно настільки, що рослини встигли зачепитися.

— А з того боку? — спитав Муха.

— Там, схоже, був потік. Магма, попіл, обвал — не знаю. Але рослинам там важче. Голий камінь, менше ґрунту, менше води.

Француз примружився.

— Нам туди не треба.

— Нам треба вгору настільки, наскільки зможемо. Але не вище палива.

— У сенсі?

Женька присів і палицею намалював на вологій землі умовний схил.

— Якщо піднімемося туди, де взагалі немає деревини, сухих стебел, кущів, то великого багаття не розкладемо. А сенс підйому — не просто залізти вище. Сенс — зробити вогонь. Дим. Сигнал. Отже, йдемо до тих місць, де є паливо. Або хоча б звідки можна швидко спуститися по нього й підняти нагору.

Муха подивився на схил.

— Тобто нам не треба на вершину?

— Не сьогодні. Нам треба на добру точку. Високо, видно далеко, є чим палити, є де сховатися, якщо що.

Француз кивнув.

— І щоб нас самих не спалило, якщо вітер дмухне.

— І це теж.

Сонце підіймалося вище. Ранковий холод швидко відступав. Перелісок починав оживати. У гіллі щось ковзало, на мокрому листі ворушилися великі комахи, у траві миготіли маленькі ящірки. Здалеку, з боку відкритого схилу, долинали крики крилатих гігантів, але зараз вони звучали рідше й далі. Вочевидь, після ночі й учорашньої бурі життя знову розподілялося по своїх місцях.

Хлопці дістали маркери.

Перевірили балони, бункери з кульками, запасні пакети. Після вчорашнього вони ставилися до них уже не як до спортивного спорядження, а як до єдиної зброї — нехай дивної й ненадійної. Женька зарядив свій, перевірив затвор, підняв маску на лоб. Француз мовчки зробив те саме. Муха вовтузився довше, бо руки все ще свербіли, але врешті теж був готовий.

— Маски поки на лобі, — сказав Женька. — Якщо що — одразу на обличчя.