Розділ 31

Багаття внизу давно згасло.

Спершу воно ще якийсь час жило червоними цяточками серед сірого попелу. Іноді в темряві спалахувала тоненька іскорка, ніби вогонь намагався згадати, навіщо він узагалі тут з’явився. Потім зникла й вона. Дим теж пішов. Не залишилося навіть тієї слабкої цівки, яка вдень відганяла дрібноту й робила довкола дерева невелике людське коло. Унизу знову був звичайний древній ліс: мокра земля, темні стовбури, шерехи в листі, чужі запахи й повна впевненість, що людина тут — тимчасове непорозуміння.

Я провалився в сон ще завидна.

Не красиво й не поступово, як у нормальному ліжку, коли лежиш, думаєш про щось і сам не помічаєш, як засинаєш. Ні. Мене просто вимкнуло. Я сидів у розгалуженні, прив’язаний ременем до стовбура, намагався дивитися вниз, слухати, що повзає по корі й у сусідніх гілках, але сил на увагу вже не залишилося. Десь поруч справді хтось рухався. Чи то ящірка, чи то велика комаха, чи ще якась дрібна гидота, якій було байдуже, що я нервово реагую на кожен порух. Перед заходом сонця на деревах узагалі почалося своє життя: клацання, дряпання, шелест, короткі перебіжки по гілках. Удень я б від цього збожеволів. Увечері, після бурі, вогню, личинок і гніздів’я крилатих гігантів, я тільки мляво подумав: якщо воно маленьке — хай повзе. Якщо велике — я все одно вже нічого не встигну.

Остання думка була про світанок.

Треба дожити до світанку. Потім униз. Потім марш-кидок. Поки світ сонний. Поки летючі тварюки не піднялися. Поки великі хижаки ще не почали своїх денних справ.

Потім я заснув.

Спав я, як виявилося, недовго.

Спершу в сон проникло тонке дзижчання. Воно не було схоже ні на рев, ні на крик, ні на тріск гілки, ні на хрускіт під чиєюсь лапою. Тому мозок довго не вважав його небезпекою. Дзижчить — та й дзижчить. У нормальному житті це був би комар біля вуха, дратівлива дрібниця, яку можна відігнати рукою, перевернутися на другий бік і спати далі. Але тут навіть дрібниця не вміла бути просто дрібницею.

Потім щось укусило мене в щоку.

Я смикнувся, ляснув себе долонею по обличчю, мало не вдарився потилицею об стовбур і прокинувся одразу весь. Не поступово, не ліниво, а так, як прокидаються на дереві в доісторичному лісі: спершу тіло розуміє, що воно десь дуже високо, потім згадує, що падати не можна, і лише після цього розбирається, хто його кусає.

Комарі.

Спершу я не повірив.

Після тиранозавра, крилатих гігантів, змій, граду, отруйної невідомості рослин і всього іншого прокинутися від комарів здавалося майже образливим. Але за кілька секунд стало зрозуміло: це не звичайні комарі, до яких можна ставитися з презирством. Їх було багато. І вони були більші за звичних. Не гігантські, звісно, не завбільшки з горобця — дякувати хоч за це, — але разів у два більші за тих, що діставали влітку вдома. Тонкі довгі тіла, довгі ноги, зле високе дзижчання, від якого хотілося витягти вуха й сховати окремо.

Вони сідали на обличчя, на шию, на руки. Лізли під комір. Намагалися дістатися до вух. Один сів просто біля ока, і я з такою люттю ляснув себе по скроні, що на секунду забув про страх висоти. Другий укусив крізь тонку мокру тканину на плечі. Третій кружляв біля губ, наче вибирав зручніше місце.

— Та ви знущаєтеся, — прошепотів я.

Відповіддю було нове дзижчання.

Я спробував затулитися руками. Потім натягнути комір вище. Потім сховати підборіддя. Але обличчя закрити було нічим. У хлопців хоча б були пейнтбольні маски — я раптом із такою заздрістю згадав ці дурнуваті маски, що мало не розсміявся. Раніше вони здавалися частиною гри. Тепер — розкішним засобом індивідуального захисту від древньої летючої гидоти. У мене нічого такого не було. Тільки брудна носова хустка, яка вже служила скатертиною для личинок, фільтром для води, ганчіркою, чим завгодно, але нормально закрити нею обличчя не виходило. Вона маленька, брудна, волога й усе одно залишала б відкритими вуха, шию, лоб.

Я сидів, ляскав себе по обличчю й розумів: так усю ніч я не витримаю.

Комарі не вб’ють одразу. Напевно. Але вони не дадуть спати. А без сну вранці я не зроблю жодного марш-кидка. Я просто сповзу з дерева, пройду двадцять метрів і стану здобиччю для когось серйознішого. Отже, треба щось вигадати. Просто зараз. На дереві. У темряві. У світі, який і без комарів не вирізнявся гостинністю.

Я подивився на листя довкола.

Папороті.

Унизу, довкола дерева, росли великі деревовидні папороті з широким розсіченим листям. Удень я вже ховався під густими заростями від граду, і вони хоч якось гальмували крижані удари. Якщо листя може затримувати град, то комарів — тим паче. Не повністю, звісно. Але якщо зробити довкола себе бодай щось на кшталт заслону, маленького куреня на гілках, то дзижкої гидоти стане менше. Може, достатньо менше, щоб дрімати.

Думка була добра.

Проблема полягала в слові «внизу».

Листя росло не в мене під рукою. По нього треба було спускатися. Уночі. З дерева. На землю. Кілька разів. Поруч із погаслим багаттям, яке вже не димить і нікого не відлякує. У ліс, де за день я встиг побачити достатньо, щоб вважати кожен метр землі тимчасово вільним від зубів, а не безпечним.

Я просидів ще хвилину, відбиваючись від комарів, і зрозумів, що вибору немає.

Або спускатися й ризикувати швидко, або сидіти до ранку й повільно божеволіти.

Я відв’язав ремінь.

Спершу це здалося найтупішим учинком у моєму житті. Ремінь був єдиним, що зв’язувало мене з гілкою й не давало впасти уві сні. Але зараз він заважав. Я обережно звільнився, перевірив ногою нижню гілку, спустився на одне розгалуження нижче, потім ще нижче. Комарі крутилися довкола обличчя, наче вирішили провести мене до землі з музикою. Я махав рукою, шипів крізь зуби й увесь час прислухався.

Унизу було темно.

Не зовсім, бо небо ще тримало залишки світла, але під деревами сутінки швидко згустилися. Стовбури стали чорними смугами, листя — темними плямами, земля — суцільною масою, у якій легко було не помітити яму, змію або чиюсь голову. Я спустився до останньої зручної гілки й завмер, дивлячись униз. Стрибати не можна. Шуміти не можна. Спускатися треба тихо.